Коли ще звірі говорили (1979)

​

КАЗКИ ДЛЯ ДІТЕЙ

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Отсі байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро. Багато такого ви почуєте в устах наших бабусь та дідів, а мало хто й подумає про те, що, оповідаючи ті байки, ми повторяємо тільки те, що перед тисячами літ повидумували мудрі люди в Вавілоні, в Єгипті, в Індії та в Греції. Тільки недавно вчені мужі, повіднаходивши стародавні книжки тих народів та порівнявши їх із нашими народними байками та казками, дійшли до погляду, що те, чим нині так любуються наші діти, було колись випливом мудрості царів, звіздарів та патріархів. Наша нинішня байка і казка, се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухні, але направду вона царівна родом із високого, блискучого замку.

 

Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи, але не розбуркують молоду фантазію дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів, не тривожать молодого чуття страшними трагічними пригодами та незрозумілими для дітей відносинами обох полів. Я бажав би, щоб наші діти в інтересі здорового і морального розвою якнайдовше витали фантазією в тім світі простих характерів і простих відносин, у світі, де все видно ясно і симпатії не потребують ділитися. Відси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдомовності і справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки.

 

Для тих, хто хотів би знати, відки я брав свої казки, скажу, що відки брав, то брав, але кожну казку я перероблював основно, прибиваючи ЇЇ до смаку, розуміння й окруження наших дітей і нашого народу. Я старався віддати якмога найліпше тон і спосіб вислову найкращих казок, записаних із уст нашого народу, бажаючи й отсі чужоземні зробити так само нашими, як ті, що їх оповідає довгими зимовими вечорами наша сільська бабуся дітям у запічку. При тім я бажав подати матеріал свіжий, не переповідаючи те, що кожний у нас знає вже й без мене, і для того я обернувся до чужих збірок, західних і східних. Маючи на оці мету більше педагогічну, ніж чисто наукову, я не вагався декуди відступати від оригіналів, уводити нові мотиви в старий засновок, бажаючи звернути думку моїх малих читачів та слухачів від казкових фікцій на дальший, ширший обрій життєвого змагання та наукового досліду.

 

Для цікавих, що хотіли би ближче познайомитися з оригіналами моїх казок, і, може, навіть із тою галузею науки, що займається їх порівнянням та виясненням, подаю тут виказ тих книжок, відки я брав свої казки.

 

1. «Осел і Лев» — сербська казка, надрукована в німецькім перекладі в збірці: Dr. Friedrich S. Krauss, Sagen und Märchen der Südslawen, том І, стор. 5 і далі.

 

2. «Старе добро забувається» — великоруська, чи то московська казка з багатої збірки Афанасьєва (А. Н. Афанасьєв, Народные русские сказки), том І, стор. 43 і д [алі].

 

3. «Лисичка і Журавель» — також московська казка, взята з тої самої збірки, том I, стор. 51 і д.

 

4. «Лисичка і Рак» — московська казка, взята з тої самої збірки, том І, стор 54.

 

5. «Лис і Дрозд» — московська казка, зложена з двох, у Афанасьєва, том І, стор. 46 і д., і стор. 106 і д.

 

6. «Заєць і їжак» — німецька казка, взята із славної збірки братів Гріммів (Brüder Grimm, Kinder-und Hausmärchen, Leipzig, Reclam), том II, стор. 338 і д.

 

7. «Королик і Медвідь» — німецька казка, з тої самої збірки Гріммів, том II, стор 76.

 

8. «Вовк війтом» — грецька казка, надрукована в німецькім перекладі в збірці Гана (І. G. v. Hahn, Griechische und albanesische Märchen, Leipzig, 1864), том II, стор. 105.

 

9. «Заєць і Медвідь» — індійська казка, взята із славної індійської збірки, званої «Панчатантра», або по-нашому «П’ятикнижжя», що в німецькім перекладі видана була Теодором Бенфеєм (Th. Benfey, Pantschatantra, fünf Bücher indischer Fabeln, Märchen und Erzählungen. Leipzig, 1859) і Людвігом Фрітце (Ludwig Fritze, Pantschatantra, ein altes indisches Lehrbuch der Lebensklugheit in Erzählungen und Sprüchen. Leipzig, 1884). Бенфеєва передмова до сього перекладу має в науці про казки велику вагу і ще й досі служить вихідною точкою для кождого, хто хоче займатися дослідом сього предмета. Наша казка, се восьме оповідання першої книги, у Бенфея, том II, стор. 62, а у Фрітце стор. 8.

 

10. «Ворона і Гадюка» — індійська казка, взята з тої ж «Панчатантри», де вона стоїть як шосте оповідання першої книги, див.: Бенфей, том II, стор 57; Фрітце, стор 74.

 

11. «Три міхи хитрощів» — грецька казка з наведеної вище збірки Гана, том II, стор 104.

 

12. «Вовк, Лисиця і Осел» — грецька казка, з тої самої збірки Гана, том II, стор 109.

 

13. «Лисичка-черничка» — грецька казка, з тої самої збірки, том II, стор 101.

 

14. «Мурко й Бурко» — грецька казка, з тої самої збірки, том II, стор 97.

 

15. «Лисичка кума» — грецька казка, з тої самої збірки, том II, стор 99.

 

16. «Війна між Псом і Котом» — сербська казка із збірки Крауса, том II, стор 9.

 

17. «Фарбований Лис» — індійська казка із «Панчатантри», де вона стоїть як десяте оповідання першої книги, див.: Бенфей, т. II, стор. 73; Фрітце, стор. 96.

 

18. «Ворони і сови» — се переповідка, хоч і значно вкорочена, цілої третьої книги індійської «Панчатантри», що дає поняття про те, як посплітані були казки в Індії і підладжені для морального навчання; див. у Бенфея том II, стор. 213; у Фрітце стор. 233 і далі.

 

19. «Як звірі правувалися з людьми» — се вільний переповід однієї частини перської книги «Тугфат іквам уссафа», яку переклав французький учений Гарсен де Тассі п[ід] з[аголовком] Les animaux en discussion avec l'homme (звірі в суперечці з людьми) і помістив у своїй книзі «Allégories, récits poétiques et chants populaires, traduits de l’arabe, du persan, de l’hindoustani et du turc par Garcin M. de Tassy». Paris, 1876, стор. 73 до 188. Закінчення отсеї книжки, де Соломон показує звірам і людям їх спільних ворогів, найдрібніші, мікроскопічні організми, се, очевидно, мій концепт.

 

20. «Байка про байку» — а властиво кінцева казочка про Синицю, що хотіла спалити море, взята також із «Панчатантри», де вона стоїть як дванадцяте оповідання першої книги, у Бенфея том II, стор 87; у Фрітце стор. 114.

 

Отсі казки, з виїмком 19-ї, друкувалися спершу в «Дзвінку», а потім 1899 року вийшли окремою книжечкою, яка давно вже розійшлася. В отсьому новому виданні я не змінював тексту казок, хіба декуди підправив та вигладив мову і доробив казку «Як звірі правувалися з людьми». Може, ся казка своїм змістом і тоном вибігає поза круг розуміння малих дітей, але я певний, що для старшеньких, від 10 до 15 літ, вона буде не лише цікавою, але й пожиточною лектурою, даючи їм у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи.

 

В кінці не можу промовчати того дивовижного факту, що отсю книжечку, чисто педагогічну, далеку від політики (хіба з виїмком кількох рядків у останній казці), подавали наші київські земляки до російської цензури, бажаючи передрукувати її також для російських українців. І що ж ви скажете — цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії для цілості російської держави!

 

Львів, д[ня] 25 падолиста 1903.

 

 

I

 

ОСЕЛ І ЛЕВ

 

Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря.

 

«Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?»

 

І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є — відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.

 

«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер уже по мні буде!»

 

Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі:

 

«Ану, може, я його деяк здурю?»

 

Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:

 

— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

 

А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

 

Надійшов Лев і знов кричить:

 

— Зараз устань і поклонися мені!

 

— А хто ж ти такий? — питає Осел.

 

— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар?

 

Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі.

 

— І що ти за дурниці балакаєш? — промовив він. — Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!

 

Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.

 

— Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда?

 

— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я.

 

— Ти? — здивувався Лев. — А ти хіба маєш се на письмі?

 

— Певно, що маю! Ади подивися ось тут!

 

І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.

 

— Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.

 

— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.

 

— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.

 

Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину — за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.

 

А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там.

 

— Ну, що, — каже до Осла і показує йому свою здобичу, — бачиш, кілько я наполював?

 

— Ну, та й дурний же ти, небоже, — каже Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти!

 

— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!

 

— А видиш! — промовив гордо Осел. — Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз!

 

І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст,немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика.

 

— Здорові були найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.

 

— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?

 

— Як то ні? — скрикнув Вовк. — Хто ж би смів інакше казати?

 

— Мовчи, братику, — шептом говорить до нього Лев. — Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.

 

— Правдивий цар? — дивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе?

 

— Є, є! — з перестрахом шептав Лев. — Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив.

 

— Ну, що ти говориш! — дивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар?

 

— Одно слово — страшний! — говорив Лев. — Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать.

 

— Ніяк не вгадаю, хто се може бути? — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходи покажи мені його!

 

— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.

 

— Та ходи-бо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!

 

— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.

 

Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:

 

— Ось він! Ось він! Подивися!

 

Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:

 

— Дурний Льве, таж се Ослисько! — А Львові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся.

 

— А що, Вовче, близько вже той новий цар?

 

Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив.

 

— А видиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

 

 

II

 

СТАРЕ ДОБРО ЗАБУВАЄТЬСЯ

 

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

 

— Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити.

 

Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці.

 

— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? — питають.

 

— Ні, не бачив.

 

От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:

 

— А що, пішли вже мої гонителі?

 

— Пішли.

 

— Ну, тепер випусти мене на волю!

 

Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить:

 

— Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.

 

— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш!

 

— А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається.

 

Видить чоловік, що діло погане, і говорить:

 

— Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене.

 

Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:

 

— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти.

 

І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:

 

— Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається.

 

— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк.

 

Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:

 

— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда!

 

— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк.

 

Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка.

 

— Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш.

 

— Добре.

 

Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.

 

— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалека чоловік і кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком.

 

Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.

 

— Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок!

 

— Але ж правда! — крикнув Вовк.

 

— Ні, нізащо не йму віри! — уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні!

 

— Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було.

 

— Що ж, се можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.

 

— Ось бач, як се було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.

 

— Як то, ти хіба тілько голову встромив? — спитала Лисиця.

 

Вовк уліз увесь у мішок.

 

— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти його зав’язував?

 

Чоловік зав’язав.

 

— Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив?

 

Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:

 

— Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?

 

Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.

 

— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш?

 

— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.

 

— Добре.

 

Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить.

 

— А що се ти, чоловіче, робиш?

 

Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату.

 

— Богу дякувати, що ти живий і здоров, — мовить жінка. — А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.

 

Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:

 

— На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися!

 

Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:

 

«Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?»

 

Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:

 

— Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?

 

— Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.

 

— А ви, мої ноженька, що робили?

 

— Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити.

 

— А ви, мої вушенька , що робили?

 

— Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги.

 

— А ти, хвостище, що робив?

 

Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:

 

— А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили.

 

— А, то ти такий добрий, — крикнула Лисиця. — Геть мені з хати!

 

Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:

 

— Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!

 

А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

 

 

III

 

ЛИСИЧКА І ЖУРАВЕЛЬ

 

Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.

 

— Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.

 

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом.

 

— Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила.

 

Журавель стук-стук дзьобом — нічого не спіймав.

 

А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всеї не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

 

— Вибачай кумочку, більше не маю вас чим гостити.

 

— Спасибі й за те, — пісним голосом промовив Журавель. — А ти б, кумонько, до мене завтра в гості прийшла!

 

— Добре, кумочку, прийду, чому не прийти, — мовить Лисичка.

 

На другий день приходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шматочки, зложив у високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.

 

— Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.

 

Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка — не йде голова! Пробує лапою — годі витягнути. Крутиться Лисичка, заскакує відси й відти довкола горнятка — нічого не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

 

— Вибачайте, кумонько, — мовить, випорожнивши горнятко, — чим хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарав.

 

Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши*. Відтоді й зареклася Лисичка з журавлями приязнь водити.

 

 

IV

 

ЛИСИЧКА І РАК

 

Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього, як він помаленьку лізе, а далі давай над ним насміхатися.

 

— Ну, та й швидкий же ти, нема що мовити! Правдивий неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п’ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв?

 

— Може, коли й правда була, — каже Рак, — а тепер дуже на брехню подобає.

 

— Овва! Значить, ти тепер прудкіший зробився?

 

— Прудкіший чи не прудкіший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу.

 

— Що? що? що? — дивувалася Лисичка. — Ти хотів би зо мною об заклад бігати?

 

— Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам і швидше тебе при меті буду, — мовить Рак.

 

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до мети та й кличе:

 

— А де ти, Раче?

 

Нічого не чути.

 

Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулася хвостом до мети.

 

Отоді Рак пустився від її хвоста та й каже:

 

— Та осьде я! Давно вже жду на тебе аж троха поза мету забіг.

 

 

V

 

ЛИС І ДРОЗД

 

Ішов Кабан* у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.

 

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

 

— У Київ на ярмарок.

 

— Візьми й мене з собою.

 

— Ходи, кумочку.

 

Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис.

 

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

 

— У Київ на ярмарок.

 

— Візьми й мене з собою.

 

— Ходи, кумочку.

 

Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.

 

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

 

— У Київ на ярмарок.

 

— Візьми й мене з собою.

 

— Ходи, небоже.

 

Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От лис і надумав.

 

— Нумо, — говорить, — пісні співати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з’їмо.

 

От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис іще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за ситість? Ще не розвиднілось гаразд, а вже всі вони такі голодні, що ледве дихають. Знов Лис загадує:

 

— Нумо пісні співати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо.

 

Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.

 

Лишилися ще два: Кабан і Лис. Поділилися вони Вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м’яса та й їсть.

 

— Що се ти, кумочку, їси? — питає його Кабан.

 

— Ой, кумочку, — зітхає Лис. — Що маю робити! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди, висисай помалу кровь, то побачиш, що й тобі легше стане.

 

Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то й увесь кров’ю підплив та й став зовсім небіжчик. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька день мав що їсти. Та далі не стало й Кабанового м’яса. Сидить Лис у ямі, і знов йому голод допікає. А над тою ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далі почав промовляти:

 

— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

 

— Гніздо в’ю.

 

— Нащо тобі гніздо?

 

— Яєць нанесу.

 

— Нащо тобі яєць?

 

— Молоді виведу.

 

— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дітей поїм.

 

— Не їдж, Лисику, зараз тебе виведу, — проситься Дрозд.

 

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати патички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках із ями не виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ляг під Дроздовим деревом та й говорить:

 

— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

 

— Вивів.

 

— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.

 

— Не їдж, Лисику, вже я тебе нагодую.

 

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:

 

— Ходи зо мною!

 

Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.

 

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисові, — а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.

 

Бачить Дрозд, а доріжкою баба йде, чоловікові в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає по доріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба — пташина мокра та немічна.

 

«Дай, — думає, — зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».

 

Підбігла трохи за Дроздом — він біжить, перхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, а все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свойого кошика, знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив із жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.

 

Сидить дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.

 

— Дрозде, Дрозде, — говорить Лис, — чи вивів ти мене з ями?

 

— Вивів, Лисику.

 

— А нагодував ти мене?

 

— Нагодував.

 

— Ну, тепер же напій мене, а то я твої діти геть поїм.

 

— Не їдж, Лисику, я тебе напою.

 

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав і каже Лисові:

 

— Ходи зо мноюІ

 

Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.

 

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисові, — а я буду міркувати, чим тебе напоїти.

 

Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту підливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову, дзьобає.

 

— А тю! — крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не бувало, сів собі Дрозд на другого коня да й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От каторжна* пташина! — думає собі. — І чого вона прив’язалася!»

 

Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й дзьобає собі.

 

«Чекай же ти», — думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочці!. Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю і вся вода з неї вилилася та потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку і поїхав додому.

 

Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.

 

— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

 

— Вивів.

 

— Нагодував ти мене?

 

— Нагодував.

 

— Напоїв ти мене?

 

— Напоїв.

 

— Ну, а тепер посміши мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм.

 

— Не їдж, Лисику, я тебе посмішу.

 

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі й каже:

 

— Ходи зо мною!

 

Вийшли з лісу знов на польову доріжку. Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той сам чоловік, що вперед їхав з водою: сам сидить напереді, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й дзьобає.

 

— Ой тату, — каже хлопець, — на вас птах сидить! Не воруштеся, я його заб’ю.

 

Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а по хвилі сів на друге плече чоловікове. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.

 

— Ой сину, що се ти робиш? — крикнув батько.

 

— Цитьте тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її мушу зловити.

 

— То лови, а не бий! — з болю кричить батько.

 

Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й

 

дзьобає його солом’яну крисаню*, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати — фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою — знов надармо.

 

«Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую!» — подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на се все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками.

 

Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відітхнув свобідно.

 

«Ну, — думає собі, — тепер чень дасть мені спокій, не буде моїм дітям грозити».

 

Та ледве він знов узявся будувати своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.

 

— Дрозде, Дрозде, — мовить Лис, — вивів ти мене з ями?

 

— Вивів.

 

— Нагодував ти мене?

 

— Нагодував.

 

— Напоїв ти мене?

 

— Напоїв.

 

— Розсмішив ти мене?

 

— Розсмішив.

 

— Ну, а тепер ще мене постраш, бо коли ні, то я твоїх дітей поїм.

 

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:

 

— Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу.

 

Веде Дрозд Лиса попід ліс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в колибі, а пси бігали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лісу, та, побачивши псів, не хоче йти далі.

 

— Що, Лисику, страшно? — питає Дрозд.

 

— Ні, нестрашно, — каже Лис, — а тілько я втомився, не хочу йти далі.

 

— Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? — питає Дрозд.

 

— Страш як знаєш, — мовить Лис, — але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками схрупаю.

 

— Добре, — каже Дрозд, — лягай же ти собі ось тут у жито і гляди, що я буду робити. А коли тобі почне бути страшно, то крикни мені, щоб я перестав.

 

Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів, та зараз же сів знов недалеко того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі і, одним крилом треплючися, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопиться з місця, як не крикне до Дрозда:

 

— Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псів не мене ведеш!

 

Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробігти кільканадцять кроків, уже пси здогонили його і роздерли. Таке-то,бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.

 

 

VI

 

ЗАЄЦЬ І ЇЖАК

 

Се, мої дітоньки, не є сторія, а прахтика. То нібито так: брехали старі люди, та й я за ними брешу. Бо, певно, ніхто там при тім не був, як Заєць з їжем сперечалися. А проте воно мусить бути правда, бо мій небіжчик дідусь, коли мені се оповідав, усе говорив: «Я там при тім не був, але се мусить бути правда, бо мені се старі люди повідали, а старим людям пощо брехати?» Слухайте ж, як то воно було.

 

Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали. Сонічко зійшло ясно на небі, вітрець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, пчілки бриніли в гречанім цвіті, а люди, святочно повбирані, йшли до церкви. Все, що жило, радувалося милою днинкою, і їжак також.

 

Їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи не гарну — кому там що до того! Як уміє, так і піє. Мугикає собі тихенько, а далі подумав собі:

 

«Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я троха в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добре виросли».

 

Буряки були недалеко від його хати; їжак брав їх, кілько йому треба було на страву для своєї родини, і для того й говорив завсіди «мої буряки». Ну, добре. Осторожно запер він за собою двері й поплівся стежкою в поле. Недалеко пройшов і саме попри терновий корч хотів скрутити і навправці піти до буряків, аж тут настрічу йому Заєць. Він також так був вийшов на прохід і хотів при тій нагоді навідатися до «своєї» капусти.

 

Побачивши Зайця, їжак поклонився йому чемненько і привітав його святою неділею. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів нічого на їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока і відізвався:

 

— Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?

 

— На прохід вийшов, — відповів їжак.

 

— На прохід? — зареготався Заєць. — А я думав, що твоїм ногам ліпше би було лежати, ніж на прохід лазити.

 

Ся насмішка дуже розсердила їжака, бо вже що як що можна йому говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, власне для того, бо з божого допусту ноги у нього криві.

 

— Ти, певно, думаєш, — мовить їжак до Зайця, — що ти своїми довгими лабами більше докажеш?

 

— І певно, — відповів Заєць.

 

— Можемо зробити пробу, — мовить їжак. — Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не перегоню.

 

— Се вже сміх людям сказати! Ти своїми кривульками перебіжиш мене? — сміявся Заєць. — Ну, про мене, зробимо пробу, коли тебе така охота зносить. О що заклад?

 

— Дуката і фляшку горілки, — мовить їжак.

 

— Приймаю, — відмовляє Заєць. — Давай руку! А тепер біжім!

 

— Ну, ну, ну, так нагло не маємо чого квапитися, — відповів їжак. — Я ще зовсім натще серця! Мушу наперед піти додому, трошка поснідати, а за півгодинки верну на отсе місце.

 

Заєць не мав нічого против того, бо й йому хотілося перед тим похрупати трохи свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.

 

«Чекай ти, Зайчику, — думав він по дорозі. — Ти надієшся на свої довгі ноги, але я тобі таки заграю не тої. Правда є, що ти панич великий, але у голові у тебе розуму небагато. Заплатиш, небоже, заклад, аж буде курітися».

 

Приходить їжак додому і мовить до своєї жінки:

 

— Жінко, вбирайся швиденько, підеш зо мною в поле.

 

— А чого мені в поле? — питає їжиха.

 

— Знаєш, я з Зайцем об заклад побився. Маємо оба бігати на перегони, а хто програє, платить дуката і фляшку горілки.

 

— Чи ти, чоловіче, з глузду зсунувся? — скрикнула їжиха. — Та з Зайцем хочеш у перегони бігати?

 

— Вже ж, що хочу. І ти мусиш мені допомогти.

 

Жінка ще щось хотіла балакати, та їжак сказав до неї:

 

— Не турбуйся, жінко! Я вже тобі скажу, як се маємо зробити. Вбирайся, тілько живенько, та й ходім у поле.

 

Що мала їжиха робити? Зібралася та й пішла з чоловіком. А по дорозі їжак мовить до неї:

 

— Слухай, жінко, що я тобі скажу. Бачиш, на отсій довгій ниві мають бути наші перегони. Заєць буде бігти одною бороздою, а я другою. Відтам з гори починаємо бігти.

 

Отже, ти стань собі ось тут у борозді, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підніми голову та й крикни: «Я вже тут!»

 

Так розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву, їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов горі бороздою на другий конець. Приходить, а Заєць уже там.

 

— Ну, що ж, біжимо? — питає Заєць.

 

— Авжеж, біжимо, — каже їжак.

 

— Ну, раз — два — три!

 

Один став у одну борозду, другий у другу, а коли Заєць крикнув «три», рушив сам, як вихор, долі нивою. А їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді і вернув назад на своє перше місце. А Заєць жене, що має сили, та коли добіг на конець ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозди кричить йому назустріч:

 

— Я вже тут!

 

Заєць тільки очі витріщив з диву; йому й до голови не прийшло, щоби се не був той самий їжак, бо, знаєте, їжак і їжиха однаковісінькі на подобу.

 

— А се як може бути? — скрикнув Заєць. — Біжім ще раз, назад до першої мети!

 

І, не передихнувши добре, він вихром полетів горі нивою, положивши вуха на хребет. їжиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий конець ниви, то там їжак крикнув йому назустріч:

 

— Я вже тут!

 

Розлютився Заєць. Що за диво! Щоби такий корсоногий* їжак мене перегнав! І, не тямлячи себе з досади, крикнув:

 

— Ще раз біжім! До нижньої мети!

 

— Про мене, Семене, — мовив їжак, — біжім хоч десять раз, мені байдуже.

 

Побіг Заєць, а внизу знов чує:

 

— Я вже тут!

 

Біжить ще раз догори — знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав сімдесят і три рази там і назад, а їжак завсіди був «уже тут». Чи Заєць добіжить до горішньої мети, чи до долішньої, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесятий четвертий раз уже Заєць не добіг до мети. Саме на середині ниви впав на землю, кров бухнула йому з горла, і він сконав на місці. А їжак узяв виграний заклад, дуката і кварту горілки, гукнув на свою жінку з борозди, і обоє пішли радісно додому і жиють ще й досі, коли не померли.

 

Зайця поховали, а весь його рід зарікся від того часу не бігати з їжаками об заклад, так що ми, дітоньки, вже того ніколи не побачимо. А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний* їжак.

 

 

VII

 

КОРОЛИК І МЕДВІДЬ

 

Ішов Медвідь з Вовком по лісі, аж ось зацвірінькав якийсь пташок у корчах. Підійшли ближче, а то маленький пташок з задертим хвостиком скаче по гілках та й цвірінькає.

 

— Вовчику-братику, а се що за пташок так гарно співає? — запитав Медвідь.

 

— Цить, Медведю, се Королик!* — шепнув Вовк.

 

— Королик? — шептав і собі ж переляканий Медвідь. — Ой, то в такім разі треба йому поклонитися?

 

— Авжеж, — каже Вовк, і оба поклонилися Короликові аж до самої землі. А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку, цвірінькає та все задертим хвостиком махає.

 

— Чи бач, яке мале, а яке горде! — бурчав Медвідь. — Навіть не гляне на нас! Цікаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палаті!

 

— Не знаю, як воно буде, — мовив Вовк. — Я хоч і знаю, де його палата, але заглядати до неї ніколи досі не подумав.

 

— А що, страшно хіба?

 

— Страшно не страшно, а так якось не випадало.

 

— Ну, ходім, я мушу заглянути! — мовив Медвідь.

 

Прийшли до дупла, де було Короликове гніздо, та тільки

 

що Медвідь хотів заглянути досередини, аж тут Вовк сіп його за полу.

 

— Медведю, — шепнув, — стій!

 

— А що там таке?

 

— Не бачиш, от Королик прилетів! А от і його Королева. Не подоба нам заглядати при них.

 

Медвідь відійшов з Вовком у корчі, а Королик і його жінка влетіли до свойого дупла, щоби нагодувати своїх писклят. Коли по хвилі повилітали геть, наблизився Медвідь до дупла і заглянув досередини. В дуплі було як у дуплі: прогниле дерево, трохи пір’я настелено, а на пір’ї п’ятеро маленьких Короленят.

 

— Ну, се має бути королівська палата! — скрикнув Медвідь. — Та се якась жебрацька нора. А отсі голопуп’ята — то королівські діти? Тьфу, та й погані ж потерчата!*

 

І, сплюнувши сильно, Медвідь хотів іти собі геть, аж тут маленькі королики як не запищать у гнізді:

 

— Го, го, пане Медведю! То ти на нас плюєш? Що ми тобі за потерчата такі? Ми чесних батьків чесні діти, а не ніякі потерчата. За сю образу ти мусиш нам тяжко відповісти.

 

Медведеві аж мороз пішов поза шкірою від сього крику. Він якмога швидше побіг від поганого дупла, забіг у свою гавру*, сів там та й сидить. А малі королики в гнізді як розкричалися, то вже кричали невгаваючи, поки батько й мати не прилетіли.

 

— Що тут таке? Що сталося? — питають старі і подають дітям то мушки, то хробачки, що котре назбирало.

 

— Не хочемо мушок! Не хочемо хробачків! Подохнемо з голоду, а не будемо нічого їсти, поки не дізнаємося, чи ми потерчата, чи чесних батьків чесні діти.

 

— Та що вам таке сталося? — допитують старі.

 

— Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо, — мовлять малі королики.

 

— Чи так! — крикнув старий Королик і, не думаючи довго, знявся та й полетів до Медведевої гаври.

 

— Ти, старий Бурмиле, — мовив він, сівши на гілляці над Медведевою головою, — що ти собі думаєш? З [якої] причини ти моїх дітей потерчатами прозиваєш, ще й у моє гніздо плюєш? Мусиш мені за се тяжко відповісти. Завтра, скоро світ, ставай за мною до кровавої війни.

 

Що мав Медвідь робити? Війна, то війна. Пішов кликати собі всіх звірів на підмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Серну, Зайця, що тільки бігає по лісі на чотирьох ногах. А Королик і собі ж поскликав усю пташню, а ще більше лісової дрібноти: мух, чмелів, шершнів, комарів, — і казав їм лагодитися на завтра до великої війни. Вечором зійшлися всі на нараду, як зі звірами воювати.

 

— Слухайте, — каже Королик, — треба нам когось вислати на звідини до ворожого табору, щоб ми знали, хто у них генерал і яке їх гасло*.

 

Рада в раду, вислали Комара, бо сей найменший і найхитріший. Полетів Комар до медвежого табору, а там саме нарада розпочинається.

 

— Що нам починати? — говорить Медвідь. — Ти, Лисе, найхитріший між усіма звірами, ти нам будь за генерала.

 

— Добре, — говорить Лис. — Бачите, якби-то зі звірами була справа, то нам би найліпше мати Медведя за генерала, але сим разом нам треба мати діло з тою крилатою дрібнотою, то, може, я вам тут більше допоможу. Бо тут головна річ — око бистре і розум делікатний. Слухайте ж, який у мене план. Вороже військо буде літати в повітрі, то правда. Але нам про нього байдуже. Ми ходімо просто до Короликового гнізда і заберім у неволю його дітей. Скоро їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоби закінчив війну і піддався нам, і тоді ми виграли.

 

— Славно, славно! — закричали всі звірі.

 

— Значить, — говорив далі Лис, — треба нам іти густою лавою, держатися купи, бо там у неприятеля є й орли, і шуліки, і всяка погана птиця; як будемо йти вроздріб, готові нам очі видовбувати, абощо. А разом, то все безпечніше.

 

— Правда, правда, — крикнув Заєць, у котрого на саму згадку про орлів аж ноги затряслися.

 

— Я буду йти попереду, а ви всі за мною, — говорив далі Лис. — Бачите мій хвіст, — се буде у нас бойова хоругов. Усі маєте пильно дивитися на мій хвіст. Поки я буду його держати просто догори, то знак, що все безпечно, що можна йти сміло. Якби я завітрив десь якусь засідку, то зараз похилю хвоста троха вдолину; то знак для вас, що маєте йти троха помаліше і осторожно. А якби вже зовсім біда була, тоді я затулю хвіст між ноги, а ви всі тоді втікайте щодуху.

 

— Славно, славно! — закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість. Комар, вислухавши весь той премудрий план, полетів до Королика і розповів йому все докладно.

 

На другий день, скоро світ, зібралися звірі до походу. Земля дуднить, галуззя хрустить, рев, крик та писк по лісі, аж сум побирає. А з другого боку птаство почало злітатися: повітря шумить, листя з дерев сиплеться, крик, гамір, кракання, що не дай господи. Густою лавою йдуть звірі просто до Короликового гнізда; густою хмарою літає понад ними пташня, та що, не може їх спинити. Та старий Королик про се не дбає. Побачивши Лиса, як сей гордо машерує поперед війська з хвостом, мов свічка, піднесеним угору, він кликнув Шершня і каже до нього:

 

— Слухай, небоже! Бачиш ти он сього Лиса? Се ворожий генерал. Лети щодуху, сядь йому на живіт і жали що маєш сили.

 

Шершень полетів та й просто Лисові на живіт. Почув Лис, що щось там шпортає у нього на животі; от-от би знизив хвіст та обігнався, але ні, його хвіст нині — бойова хоругов, не можна! Аж тут Шершень як не шпигне Лиса в саме болюче місце!

 

— Ой лишенько! — скрикнув Лис і знизив хвіст наполовину.

 

— Що там? Що там? — загомоніли звірі.

 

— Мабуть... якась... засідка, — пробубонів Лис, а сам аж зуби заціплює з болю.

 

— Засідка, засідка! — пішов голос поміж звірячі ряди. — Осторожно, браття, бо засідка.

 

Та в тій хвилі Шершень як не вжалить Лиса що мав сили! Лис як не завиє з болю, як не підскочить на півліктя вгору, як не затулить хвіст поміж ноги та втеки! А звірі вже не питали, що там сталося, а в переполоху як не кинуться навтікача куди хто міг, одні через других. А птахи, оси, комарі, шершні за ними, на них, б’ють згори, дзьобають, рвуть, кусають. Страшна була різанина! Звірі, котрі не погибли, ті порозбігалися і поховалися по ямах, а Королик зі своїми птахами та комахами одержав знамениту побіду.

 

Радісно прилітає Королик до свойого гнізда і говорить до дітей:

 

— Ну, діти, тепер можете їсти, бо ми віднесли знамениту побіду над звірами.

 

— Ні, — говорять короленята, — не будемо їсти, поки Медвідь не прийде сюди і не перепросить нас.

 

Що було робити? Полетів Королик до Медведевої гаври, сів на гілляці над його головою та й говорить:

 

— Ну, Бурмиле, а смачно воюватися з Короликом, га?

 

А Медведя, що в війську йшов із самого заду, в часі переполоху добре-таки кабани, серни та олені ратицями попід ребра потолочили, так що він лежав та тільки охав.

 

— Іди, дай мені спокій, — буркнув він. — І десятому закажу, щоби з тобою не зачіпався.

 

— Ні, небоже, сього не досить, — мовив Королик. — Мусиш піти до мойого дупла й перепросити моїх дітей, бо коли ні, то ще тобі гірше лихо буде.

 

Не було що змагатися. Мусив Медвідь іти і перепросити короленят, що вони не є жадні потерчата, а чесних батьків чесні діти.

 

Аж тоді короленята задовольнилися і почали знов їсти та пити.

 

 

VIII

 

ВОВК ВІЙТОМ

 

Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча, а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:

 

— От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю.

 

— А пощо я тобі здався? — питає Вовк.

 

— Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села».

 

— А пощо я громаді здався? — питає Вовк.

 

— А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають.

 

— Ну, так що з того, що вибирають?

 

— Не то біда, що вибирають, — мовить Осел, — а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло.

 

Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.

 

Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:

 

— Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був — і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив.

 

А під копицею сидів власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і содухи спустив.

 

 

IX

 

ЗАЄЦЬ І МЕДВІДЬ

 

Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацію і веліли йому сказати:

 

— Вельможний наш дідичу, пане Медведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зо злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його з’їв.

 

Вислухав Медвідь тої мови та й каже:

 

— Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю!

 

Від того дня почали звірі день поза день посилати Медведеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно.

 

Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусив іти до Медведя і датися йому з’їсти.

 

Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври.

 

Було вже близько вечора. Медвідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.

 

— Що ж се значиться, — ревів Медвідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу!

 

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрої застав його Заєць.

 

— Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! — кричав на нього Медвідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день о голоді ждати?

 

Затремтів Заєць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше:

 

— Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал.

 

— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? — запитав Медвідь.

 

— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив Заєць. — Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Медвідь та й до нас.

 

— Стійте! — кричить.

 

Ми стали.

 

— Куди йдете?

 

Ми розповіли по правді.

 

— Го, го, — крикнув він. — Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід.

 

Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, — та де тобі, ані слухати не хоче.

 

— Я тут пан, — кричить, — і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися.

 

І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледво-не ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити.

 

Почувши се оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу.

 

— Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

 

— Вельможний дідичу! — мовив Заєць. — Се дуже могучий пан, страшний такий...

 

— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.

 

— Вельможний дідичу, але він жиє в кам’янім замку...

 

— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки.

 

Попровадив Заєць Медведя до криниці та й каже:

 

— Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тілько побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку.

 

— Де він? Де він? — кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого.

 

— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив Заєць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь.

 

— Бачиш свого ворога, — мовив Заєць, — як заглядає зі свойого укріплення.

 

— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб’ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби!

 

— Га, так! — скрикнув Медвідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!

 

Та й за сим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

 

 

X

 

ВОРОНА І ГАДЮКА

 

На дупластій, головатій вербі над річкою звила собі Ворона гніздо. Не надіючися ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи.

 

Та в дуплі тої верби загніздилася чорна Гадюка. Вона тільки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, і скоро тільки стара вилетіла з гнізда, зараз Гадюка вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, хопила одно вороненя і понесла собі на страву. Прилетіла Ворона, бачить, що одної дитинки нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глянь — уже й другої дитинки нема; не минув тиждень, а Воронині діти, ще й не оперившись, усі пощезали. Що вже кракала та нарікала стара Ворона — ніщо не помагало. Прийшлося нести ще раз яйця і висиджувати їх знов. Та ба, і за другим разом таке саме лихо. Скоро тільки вороненята повикльовувалися і мати полетіла шукати для них поживи, Гадюка день поза день вилазила на вербу і брала собі одно Вороненя по другім.

 

Та ось раз підгледіла Ворона, хто її ворог тяжкий! Побачила Гадюку, як та брала її остатнє Вороненятко. То то крику було на все поле! Та що з того! Хоч Ворона, стоячи при вході до Гадючиної нори, надирала собі горло, лаючи та проклинаючи погану розбійницю, Гадюка в норі хрупала її дитинятко і чула себе безпечною, знаючи, що Ворона не може їй нічого зробити.

 

Поміркувала й сама Ворона, що крик і плач ні до чого не доведуть, і пішла до куми Лисички, що недалеко в крутім березі мала свою домівку, просити поради. — Ой кумонько, — мовила Ворона, — порадь мені, що маю чинити з поганою сусідкою, чорною Гадюкою? Жиє в тій самій вербі, що й я, та на моє лихо! Два рази вже я висиділа діточок, і оба рази ота дводушниця повитягала мені їх із гнізда і пожерла! А я ніяк не можу досягти її в тій норі!

 

Подумала Лисичка, головкою похитала, хвостиком помахала та й каже:

 

— Тут, кумонько, силою нічого не зробиш, тут треба на хитрощі взятися.

 

— Та я то й сама бачу, — мовила Ворона, — коли-бо, на лихо собі, ніякої хитрості не вмію придумати.

 

— Я тобі, кумо, ось що скажу. Ось тут у ріці часто царська дочка приходить купатися. Підстережи ти її, а коли царівна положить на березі золотий ланцюжок або яку іншу блискучу річ, то ти вхопи тоту річ і лети з нею, але так, аби царські слуги бачили тебе. Вони будуть кричати і бігти за тобою, а ти лети просто до верби і вкинь тоту річ у Гадючине дупло, а сама лети набік. Побачиш тоді, що з того буде.

 

Послухала Ворона Лисиччиної ради. Скоро тільки царівна прийшла купатися і роздяглася на березі та положила на піску свій блискучий золотий ланцюжок, Ворона прилетіла та й хап той ланцюжок у рот і давай утікати. Побачили царські слуги, з криком кинулися за Вороною, а та простісінько до своєї верби, кинула ланцюжок у Гадючину нору, а сама сіла собі на іншім дереві близенько та й глядить, що з того буде.

 

Прибігли слуги до верби. Вони бачили, що Ворона з ланцюжком спускалася недалеко землі, а потім підлетіла вже без ланцюжка. Значить, тут десь мусила його випустити! Почали шукати, шпортати, аж далі один, угледівши дупло, зазирнув до нього і побачив, що ланцюжок блищиться всередині. Зараз вони розкопали нору, аж бач, у норі, звившися в клубок, лежить величезна чорна Гадюка. Не питали слуги, що Гадюка в крадежі ланцюжка зовсім не винувата, витягли її з нори і вбили, а ланцюжок узяли. А Ворона врадувалася вельми, бачивши смерть свого ворога, і від того часу жила собі спокійно.

 

 

XI

 

ТРИ МІХИ ХИТРОЩІВ

 

Було то восени. Біжить Лисичка польовою доріжкою та й здибає їжака.

 

— Добрий день, їжаче-небораче! — крикнула Лисичка.

 

— Здорова була, Лисичко-сестричко, — відповів їжак.

 

— Знаєш що, їжаче, ходи зо мною!

 

— А куди ж тебе бог провадить?

 

— Та йду он там до саду їсти винограду.

 

— А не квасний він, Лисичко?

 

— Та де тобі квасний! Повідала Сорока-білобока, що чула від Куниці, молодої дівиці, що та бачила, як господар куштував і хвалив, що солодкий, пора збирати. Ходи, наїмося, ще й дітям по китяхові принесемо.

 

— Ні, Лисичко, — каже їжак — не піду з тобою, боюся. То господар хитрий, силець понаставляв, ще зловлюся.

 

— Не бійся, їжаче-небораче! — сміючись, мовила Лисичка. — У мене є три міхи хитрощів, то вже я не я буду, коли тебе з сильця не видобуду.

 

— Га, коли так, то нехай буде й так!

 

Пішли обоє, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! Лисичка ступила необережно та й зловилася в сильце. Торгнула раз, торгнула другий раз — куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.

 

— Ой їжаку, братику! — кричить Лисичка. — Рятуй!

 

— Як же я тебе, Лисичко, порятую? — мовив їжак. — Добувай свої три міхи хитрощів і рятуй себе сама.

 

— Та де там мої міхи! — лементує Лисичка, а сама аж тремтить зо страху. — Бачиш, скакала через річку, і всі три міхи урвалися і впали в воду. їжаку-братику, подумай ти, може, у тебе де яка хитрість найдеться?

 

— У мене є одна, — мовив їжак, — та не знаю, чи буде тобі до смаку. Лягай на тім місці, де зловилася, і лежи, лапки від себе відкидай і попускай духу, що можеш. Господар побачить тебе і подумає, що ти вже гниєш, то й викине за пліт.

 

Послухала Лисиця Їжакової ради, притаїлася, лежить, буцім давно згинула. Прийшов господар, побачив її та й аж носа затулив.

 

— От шкода! — промовив він. — Не був кілька день коло сильця, а тут бач, яка гарна Лисиця зловилася та вже й гнити почала. Що тепер з неї за пожиток? Викинути за пліт, та й по всьому.

 

І він відсилив Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст та й шпурнув за пліт у кропиву. А Лисиці тільки того й треба було. Як не дасть ногам знати, як не чкурне, лиш зашелестіло в бур’янах.

 

Минуло два дні, чотири дні, біжить знов Лисичка польовою стежкою і здибає їжака.

 

— Добрий день, їжаче-небораче!

 

— Здорова була, Лисичко-сестричко! — відмовляє їжак.

 

— Ходи зо мною до саду їсти винограду.

 

— А не страшно, Лисичко, після позавчорашнього?

 

— Е, що там! У мене є три міхи хитрощів, якось вимотаюся.

 

Пішли обоє, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! їжак-неборак якось не додивився та й спіймався в сильце.

 

— Ой Лисичко-сестричко! — кричав бідолаха. — Спіймало мене сильце й не пускає. Ану, добувай свої три міхи хитрощів і вимотуй мене із зашморга.

 

— Ой небоже, — мовила Лисичка, — пропали мої хитрощі всі до одної. Скакала через річку, і всі три міхи ввірвалися і бовтнули в воду.

 

— Га, так, видно, вже божа воля така, що тут мені вмирати. Прощавай, Лисичко-сестричко! Відпусти мені всі гріхи, всі урази, якими я тебе вразив!

 

— Бог тебе прости, їжаче, — мовила Лисичка, втираючи очі від сліз, — а я тобі відпускаю з усього серця.

 

— Ходи, Лисичко-сестричко, обіймімося ще раз на прощання!

 

Лисиця обняла їжака, хоч і як їй то було несмачно. Та що, неборак на смерть лагодиться, то як же йому не вволити остатню волю?

 

— Поцілуй мене, Лисичко-сестричко, в самі уста, — просив їжак. — Адже ж ми вік звікували, як брат з сестрою.

 

Нахилилася Лисичка до їжака, щоб його поцілувати, та ледве доторкнулася своїм язиком до його уст, а їжак тільки кланц! Ухопив її зубами за язик та й держить. Що вже Лисиця крутилася, вертілася, що вже скомліла і плакала, їжак держав зубами за язик, поки не прийшов господар. Побачивши, що їжак спіймався в сильце і держить Лисицю за язик, він розсміявся, забив Лисицю, а їжака пустив на волю.

 

 

XII

 

ВОВК, ЛИСИЦЯ І ОСЕЛ

 

Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть:

 

— Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи.

 

Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську.

 

— Здоров був, Ослику-братику! — промовили до нього.

 

— Здорові були, люди божі! — відповідає Осел.

 

Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить:

 

— А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу?

 

— А куди ж вас господь провадить?

 

На прощу в далеку заморську країну.

 

— Що ж, я готов іти з вами.

 

— Ходи, синку, ходи, — поважно мовить Вовк, — з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі.

 

Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується.

 

Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає.

 

— Слухайте, — говорить Лисичка. — Отсе ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі?

 

— Бог ласкав, — мовить Осел і гребе далі.

 

— Так-то так, і я так думаю, — мовить Лисичка, похитуючи головою, — та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного.

 

— А то чим? — скрикнули в один голос Вовк і Осел.

 

— Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей?

 

— Ай, ай, ай! — скрикнув Вовк. — Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні.

 

— Що ж його робити? — питає стурбований Осел.

 

— Знаєте що, — мовить Лисичка, — сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, а чень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом.

 

— Добре! — мовить Вовк. — Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості.

 

— За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі.

 

— О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив?

 

— Пригадую собі, — мовив з сокрушенним серцем Осел, — що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого.

 

— Ой грішнику темний! — у один голос завили Вовк і Лисичка. — Ta ce ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив і за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть.

 

Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже:

 

— Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу!

 

— Добре, Ослику-братику, добре, — мовив Вовк, — зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку?

 

— Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре,то зараз пізнаєш.

 

Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім.

 

А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

 

 

XIII

 

ЛИСИЧКА-ЧЕРНИЧКА

 

Важко було Лисичці хліба добувати. Постарілася вже, послабла, а їсти хочеться. От вона вдалася на хитрощі. Забігла десь у комин, обмазалася сажею та й ходить по лісі, голову звісивши, важко зітхаючи, чотки* перебираючи. Звірі зразу боялися; почали тікати від неї, та вона масненько вговорювала їх:

 

— Бог з вами, дітоньки! Куди се ви? Мене боїтеся? Ні, не бійтеся, мої голуб’ята. Бачите, я черничкою зробилася, богу служу, постом тіло морю, поклони б’ю, на прощу до святого місця збираюся.

 

Почув се Півень. Дуже його зворушила Лисиччина побожність, та й каже до неї:

 

— Лисичко, божа черничко, возьми мене з собою на прощу.

 

— Добре, Півнику. Та що ти будеш пішки йти? Сідай на мій хребет. Багато я з твойого роду душ загубила, нехай хоч сю покуту за се прийму, може, мені бог гріхи дарує.

 

Сів Півень Лисичці на хребет, везеться. Аж здибають Голуба.

 

— Куди ви, люди божі? — питає їх Голуб.

 

— На прощу до святого місця.

 

— Возьміть і мене з собою.

 

— Добре, Голубчику! — мовить Лисиця. — Сідай і ти на мій хребет обік Півня, там і для тебе буде місце.

 

Сів Голуб, їдуть. Аж ось зустрічається їм Селезень (Качур).

 

— На добрий день, люди божі! А куди се вас бог провадить?

 

— На прощу до святого місця.

 

— Возьміть і мене з собою.

 

— Добре, синку! — мовить Лисиця. — Сідай на мій хребет. Там ще і для тебе найдеться місце.

 

Ішли вони, йшли, аж дійшли до широкої ріки. Прийшлося їм тут ніч ночувати, ще й день спочивати, порома дожидати. От Лисичка й мовить:

 

— Слухайте, мої дітоньки! Ось перед нами вода глибока, дорога далека. Бог знає, чи дійдемо до цілі, чи вернемо живі. Треба вам, дітоньки, висповідатися і покуту відбути, а як у кождого буде чисте сумління, то й дорога не така страшна буде.

 

— Добре. Ходімо шукати попа.

 

— А коли добре, — мовила Лисичка, — то нащо вам попа шукати? Адже ж я черничка, духовна особа така сама, як і піп. Ходіть лишень одно за одним за мною в отсю нору, я вас висповідаю.

 

Знайшла Лисичка нору під каменем, влізла до неї, мов до сповідальниці, та й кличе Півня:

 

— Ну, Півнику, дитино моя, ходи сюди ближче, признавайся, чим ти бога образив?

 

— Не знаю, Лисичко. Здається, нічого злого не зробив.

 

— Ой ти, грішнику, грішнику! — скрикнула Лисичка. — А хіба ж то не гріх, що ти досвіта пієш і людям спати не даєш? А то хіба не гріх, що ти пієш удруге геть перед світом, а подорожні думають, що вже світає, рушають у дорогу і попадаються в руки розбійникам? Адже се тяжкі гріхи, і за них тілько одна може бути покута — смерть!

 

І Лисичка вхопила Півника, заволокла його до нори, загризла на смерть і з’їла. А потім, облизавшися і дібравши покірного голоска, вистромила головку з нори і кликнула:

 

— А тепер ти, моє Голуб’ятко! Підійди ближче, на тебе черга признатися до всіх гріхів.

 

— Які ж там у мене гріхи, Лисичко-черничко?

 

— Ой небоже! — скрикнула Лисиця. — Невже ж се не гріх, коли ти по полю літаєш і зерно з поля свіжопосіяне видзьобуєш, і пшеницю з колосся п’єш? Се такий страшний гріх, що його тілько смертю можна спокутувати як слід.

 

І заким іще Голуб отямився, вже Лисиця вхопила його за головку, загризла і затягла до своєї нори. А потім, вихиливши голову, кличе Селезня.

 

— Ходи й ти, небоже, сповідатися!

 

— Та чого мені сповідатися? — відмовляє Селезень. — Хіба я чим бога прогнівив?

 

— Ой синку, синку, не говори так! — побожно зітхаючи, мовила Лисиця. — Наблизися тілько сюди до мене, я тобі повім, який у тебе гріх на душі

 

— Ну, кажи, я й відси чую, — мовив осторожний Селезень.

 

— Страшний гріх! Адже ж се ти у короля корону вкрав і собі на голову настромив! Поглянь лише в дзеркало, як у тебе вся голова вилискується!

 

— Неправда, Лисичко. Не вкрав я королівської корони! Се ти сама вкрала її.

 

— Я? — скрикнула Лисичка. — Як ти можеш се говорити?

 

— Бо у мене свідки є, — мовив Селезень. — Ось зажди лишень тут, я їх зараз приведу.

 

Лисичка думала, що Селезень приведе їй качок, гусей або інших своїх свояків, і почала скубти Голуба, з’їла його й жде в своїй норі.

 

Тим часом Селезень іде дорогою, аж назустріч йому стрілець. Уже намірився, вже курок відвів, щоби вбити Селезня, та сей крикнув до нього:

 

— Стрільче, стій, не вбивай мене! Ходи за мною, я тобі покажу Лисиччину нору і ще й саму Лисицю викличу.

 

Зібрався стрілець, пішов за Селезнем, засів у корчах і навів стрільбу просто на вхід нори. А Селезень наблизився до нори та й кричить:

 

— Лисичко, Лисичко, виходи!

 

— А що там? — питає Лисичка зсередини.

 

— Се я, Селезень, прийшов і свідків привів.

 

— Ходи з ними до хати.

 

— Ні, Лисичко, вони не хочуть до твоєї хати, бо їм там затісно буде.

 

— Хіба їх так багато?

 

— Ні, Лисичко! Та що там балакати! Вийди, то сама побачиш!

 

Ледве Лисичка вихилила голову з нори, аж тут рушниця грим! Ударило Лисиці мов горючим полум’ям у очі. Тільки й могла, що скрикнути на Селезня:

 

— А куций день! А чорна година на тебе і на твоїх свідків!

 

Се були її остатні слова.

 

 

XIV

 

МУРКО Й БУРКО

 

Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а у другого Пес Бурко. Хоч то Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі.

 

От одного разу, саме в жнива, коли всі з дому позабиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір’ї і муркотів дуже жалібно. Рано господиня, вибираючися в поле, забула дати йому їсти — значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, у стрісі воробчиків не чутно ніяких, що тут бідному Муркові на світі божім робити?

 

«Ей, — подумав він собі, — он там у сусіда на шпихлірі голуби водяться. Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гніздах є молоді голуб’ята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені таке одно голуб’ятко в пригоді стало! Та ба, Бурко по подвір’ї ходить, шпихліра стереже. Хоч то ми з ним і приятелі, та я то добре знаю, що на шпихлір він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про се. Зовсім собача вірність у нього!»

 

Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він і почав міркувати, як би то здурити Бурка та спровадити його геть із подвір’я. При голоднім животі швидко думки йдуть до голови. От за малу хвилю мій Мурко біжить до Бурка мов не знати з якою доброю новиною.

 

— Слухай, Бурцю, — кричить здалека. — Приношу тобі добру вістку. Ось власне тепер я сидів за селом на високій липі, — знаєш, там на роздорожжі коло хреста. Сиджу собі та чатую на воробчиків, коли бачу, а з сусіднього села біжить межею якийсь пес і несе в зубах ковбасу — та таку довжезну, що оба кінці геть поза ним землею волочаться. Приніс під липу, оглянувся довкола, чи не підглядає хто, живенько випорпав під коренем добру яму, запорпав ковбасу, ще й каменем на знак привалив та й побіг. От така-то благодать! Я ледво всидів на липі, так мені запах до носа вдарив. Та що з того, не міг я поживитися нею, бо камінь тяжкий та й глини, бестія, напорпав багато. То, може би, ти, братику...

 

Ще Мурко й не скінчив своє оповідання, коли Бурко зірвався на рівні ноги і, мов вихор, полетів за село під липу шукати ковбаси. Він, бідний, також не дуже до переситу наїдався, м’яса рідко й нюхав, а ковбаса хіба в сні часом йому приснилася. А тут на тобі, така ласка божа під липою закопана, ще й каменем привалена! Драпнув Бурко так, що аж закурілося за ним. А Муркові тільки того й треба було. Не тратячи ані хвилі часу, він горі углом видряпався на шпихлір, вибрав собі котре найтовстіше голуб’ятко, вхопив його в зуби, загриз та й гайда з ним до своєї хати. Там він виліз на загату, положив голуб'ятко перед себе та почав хрупати, радісно муркотячи. Тим часом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, порпає — нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути. Вертає, бідний, мов із лихого торгу додому та й біжить просто на Муркове обійстя, щоби пожалуватися приятелеві, пощо його здурив. Та, ставши за углом, він почув, як Мурко, облизуючися від крові з голуб’ятка, балакає сам до себе:

 

— Ото дурень той Бурко! Він десь тепер, певно, вганяє попід липу, язик висолопивши, та шукає ковбаси, а не знає, що я його голуб’ятком так славно пообідав!

 

Дряпнула Бурка по серці така фальшивість приятеля, завзявся відплатити йому. Усміхаючись, він підійшов до загати та й мовить:

 

— Ей, Мурку, Мурку! Ти гадаєш, що ти мене здурив, що я повірив твоїй байці про ту ковбасу? А я сидів за плотом і бачив, як ти з нашого шпихліра голуб’ятко взяв. Та пощо тобі від мене критися? Чому було не сказати просто? Хіба я приставлений голуб’ят пильнувати? Се не моя худоба. Я й сам був би не від того, щоб часом одно-друге схрупати. От хоч і зараз. Ану, ходи та подай ще й мені одно, а собі можеш і ще одно взяти.

 

Дуже втішився Мурко, чуючи таку мову, бо, звісно, злому завсіди радісно, коли пізнає, що й другий, кого він мав за чесного, такий самий злодій, як і він. І скочив Мурко з загати, щоби привітатися з Бурком, та сей в тій хвилі хап його за карк і роздер.

 

 

XV

 

ЛИСИЧКА КУМА

 

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полудне не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи.

 

Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:

 

— Гуп-гуп-гуп!

 

— Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти.

 

— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик. — Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.

 

— Та чого?

 

— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.

 

— Га, коли так, то йди, тілько не барися.

 

— Я заразісінько верну! — мовила Лисичка. — Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.

 

Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом — звичайно, кума.

 

— А що, вже по хрестинах? — питає Вовчик.

 

— Та вже, — мовить Лисичка.

 

— А що там бог дав?

 

— Хлопчика.

 

— А як же його охрестили?

 

— Початочок.

 

— Ото ім’я! Я ще й не чував такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.

 

Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:

 

— Зараз, сватуню, зараз!

 

— А то що, Лисичко? — питає Вовчик.

 

— Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.

 

— Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися.

 

— Я заразісінько, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика.

 

— О, ти вже тут! Уже по хрестинах?

 

— Та вже.

 

— А що ж там бог дав?

 

— Та дівчинку.

 

— А як її охрестили?

 

— Серединка.

 

— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.

 

— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

 

Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:

 

— Іду, сватоньку, йду!

 

— Та куди йдеш, Лисичко?

 

— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?

 

— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.

 

— Бо мене дуже любить, Вовчику.

 

— Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити.

 

— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.

 

Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.

 

— А що, вже по хрестинах?

 

— Та вже.

 

— А що там бог дав?

 

— Хлопчика.

 

— А як же його охрестили?

 

— Остаточок.

 

— Ну, що ж, нехай здоров росте.

 

Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже:

 

— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?

 

— Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи.

 

— А ти ж не голодна?

 

— Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили.

 

Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!

 

— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!

 

Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:

 

— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене.

 

Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.

 

— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.

 

Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:

 

— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

 

Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

 

— Ай, ай, ай! Моя ноженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

 

 

XVI

 

ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ

 

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини.

 

Раз якось говорить Вовк до Пса:

 

— Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді.

 

— Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.

 

— Ай, ай, ай! — зацмокав Вовк. — Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них.

 

— Ні, Вовчику, — мовив Пес. — Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь.

 

— Е, що, — мовив Вовк, — про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю.

 

— Ні, Вовчику, — остерігав Пес, — не ходи до нас! Готова бути біда.

 

— Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує.

 

— Але я почую.

 

— Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля.

 

— Добре тобі говорити! — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому?

 

— Роби як знаєш, — мовив Вовк, — а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо.

 

Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі:

 

«Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати».

 

І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього і, поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.

 

Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечором прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить:

 

— Ага, Гривку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сього!

 

— А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? — мовив Гривко.

 

— А хіба я не велів тобі мовчати? — огризнувся Вовк.

 

— Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею?

 

— Та який там біс заходив з нею в сварку? — люто буркнув Вовк. — Ледво я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину.

 

— Про мене, приходи, — мовив Гривко, — тілько пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменшого гармидеру наробиш, я не можу довше мовчати.

 

З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала і малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк чимдуж мусив драпцювати до лісу.

 

Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко — стоїть Вовк за воротами і махає до нього. Підійшов ближче.

 

— А що, Гривку, — мовить Вовк ніби ласкаво, — чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати?

 

— Не кортить, — мовив Гривко.

 

— Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! — крикнув на нього Вовк. — Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді будь певен, поти твойого життя!

 

— Га, що ж діяти, — мовив Гривко. — Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду.

 

— Ах ти, собаче покоління! — лютував Вовк за ворітьми. — Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки.

 

З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої гаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить:

 

— Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі?

 

— Розуміється, розуміється, що стану! — відповів Ведмідь. — Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця.

 

Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана.

 

— Слухайте, стрику Пориличу, — мовив Вовк. — Станьте мені до помочі! За три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайчільніше лісове лицарство.

 

— Гаразд, гаразд, — мовив Кабан. — Стану напевно.

 

На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.

 

Тим часом Пес Гривко тяжко зажурився, почувши, як Вовк визиває його на війну.

 

«Що мені на світочку божім робити? — думав він собі. — І яких мені лицарів кликати на сю війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».

 

Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати. Вже й їда його не береться, звісив голову і ходить мов сам не свій.

 

— Ей, Гривку, а тобі що таке? — окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.

 

— Ет, що тобі говорити! — нерадо мовив Гривко. — Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені.

 

— Ну, говори, говори! — настоював Мурко. — Поможу, не поможу, а бодай розважу твою тугу.

 

Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.

 

— Не турбуйся, братику, — мовив Мурко. — Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні.

 

Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні.

 

Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і гегає в одно, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так!

 

Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо.

 

— Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде — чуєте, як барабанить?

 

— Чуємо, — з острахом промовили лицарі.

 

— А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами.

 

— Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде по нас!

 

— А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так!

 

— Ой, се він на мою душу важить! — простогнав Кабан, лежачи під листям.

 

— Що ж робити, братчики? — промовив Вовк. — Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану, тілько сміло на них!

 

Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла скочив на дуба і поліз догори деревом.

 

— Ой господи! — скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви. — Се ж, мабуть, смерть моя лізе!

 

І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив — щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й вовкові нічого, як дати ногам знати.

 

Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої гаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.

 

— Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! — мовив Вовк.

 

— А мені, братчики, адіть, який шмат хвоста мечем відсікли! — мовив Кабан.

 

— А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! — говорив Лис Микита.

 

— А я й не тямлю, що зо мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тілько тямлю, що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.

 

 

XVII

 

ФАРБОВАНИЙ ЛИС

 

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, заставляли на нього заліза або підкидали йому затроєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було смілішого, вигадливішого та зручнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками.

 

Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

 

— Що ви собі думаєте! — величався він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці Курку вкраду.

 

— Ет, іди, не говори дурниць! — уговкували його товариші.

 

— Що, дурниць! Ану, побачите! — решетився Лис.

 

— Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

 

— От же побачите, і в Блоху не перекинуся, і не розідруть мене! — товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити Курку.

 

Але сим разом бідний Микита таки перечислився. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулиці і на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині квичуть, жиди шваркочуть, селяни гойкають — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чував.

 

Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у бур’яні коло плоту, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. «От Пес так Пес», — думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім’я, курей, качок і інші такі гарні речі.

 

Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не здурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі отворені сіни, а з сіней на подвір’я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько!

 

Бачить Лис, що на подвір'ї в куті стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався.

 

Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

 

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.

 

Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір’ї, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

 

Урятований, але як!

 

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

 

Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану і відразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сю розчину, Лис Микита в першій хвилі занурився в неї з головою і мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки і застане його тут?

 

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такім строї, появився на вулиці, то вже не пси, але люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур’янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла. Вже добре стемнілося, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у противнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі, але на се у нього не ставало вже сили. Тож, покріпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою і заснув справді, як по купелі.

 

Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, — досить, що, вставши з твердого сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячій груді. «Саме добра пора на полювання»! — подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе — господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш! Зупинився і знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжовими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

 

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися — не йде. Пробує обкачатися в траві — не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, — де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!

 

В тій хвилі де не взявся Вовчик-братик. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та гудзах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, як не пішов удирати — ледве хлипає! Подибав у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:

 

— Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! та й люте ж!

 

— Та що, що таке? — допитують його свояки.

 

— Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

 

Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Малпа Фрузя вистригла йому три жміньки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зирнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

 

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки він добре бачив, яке вражіння зробила та його подоба зразу на Вовка, а отсе тепер і на інших звірів.

 

«Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе»!

 

І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всеї лісової людності. Тим часом гомін про нового нечуваного і страшного звіра розійшовся геть по лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що се за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.

 

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

 

— Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.

 

Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледво-не-ледво переводячи дух, запитав:

 

— А ти ж хто такий?

 

— Приступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно і солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.

 

— Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив:

 

— Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводи лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!

 

Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.

 

— Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

 

— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

 

Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз

 

кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних. Знов радість, знов оклики зачудування і подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічисті, мов у бога за дверми!

 

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

 

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.

 

І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, як у бога за дверми. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жаден звір Остромисл.

 

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з лисів, вовків, ведмедів, уложено чудову кантату, і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в’януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!

 

Господи! Що стало? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!

 

І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше і ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі».

 

 

XVIII

 

ВОРОНИ І СОВИ

 

І

 

В однім великім лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіра: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі. Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скалах, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і Борони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли престо до воронячих гнізд, забивали кожда по одній вороні і їли їх.

 

Довгий час терпіли ворони се лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них:

 

— Слухайте, дітоньки! Нещастя наше з тими совами! Нападають на нас по ночах, коли ми спимо і не можемо боронитися. Лягаючи спати, ніхто з нас не є певний, чи встане завтра живий. Ні! Так не можна жити! Що нам з того, що ми весь день мучимося, шукаємо поживи, годуємо дітей?

 

А ті дармоїди весь день вилежуються в своїх норах, а вночі хапають нас, як своїх. І адіть, ми працюємо — і нас раз у раз менше, а вони дармують — і плодяться та множаться на нашу загибель. Адже ж як так піде далі, то швидко нас зовсім не стане. Радьте, дітоньки, що нам робити?

 

У того царя було п’ять міністрів, що ще радили його батькові і сиділи на своїх урядах уже довгі літа. Почувши цареву бесіду, вони згідно потакнули головами і сказали:

 

— Спасибі тобі, царю, що ти скликав сю нараду! Видно, що дуже дбаєш за свій народ. Дай тобі боже всього добра і многі літа прожити.

 

— Добре, добре, — промовив стурбований цар. — Тілько ж ви, мої мудрі міністри, скажіть тепер своє слово, що нам робити в тій тяжкій пригоді.

 

Тоді перший міністер, подумавши глибоко, промовив:

 

— Моя рада така, найясніший царю: сови сильні, ми слабші; сови воюють уночі, ми вночі спимо і не бачимо нічого. Що ж ми можемо їм зробити? Найліпше пішлімо до них свойого післанця і просімо, щоби зробили з нами мир, щоби дали нам спокій, хоч би нам прийшлося дати їм навіть який окуп. Адже знаєш, що каже приказка:

 

З сильнішим не борися,

 

А радше покорися.

 

— Гм, — промовив цар, почувши таку раду. — Не перечу, що се дуже розумно, але... Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?

 

— Найясніший пане, — промовив другий міністер, — мені се зовсім не подобається, що радив мій поважний попередник. Просити ласки у нашого заклятого ворога? Не досить, що він повбивав так багато наших, то маємо ще йому кланятися, давати йому окуп? Ні! Чей же вороняче серце ще не спідліло до решти! Радше помремо всі в чеснім бою, ніж так вижебрувати життя. А до того подумайте! Адже наші вороги не мають ні честі, ні сумління! Адже вони нападають на нас поночі, вбивають сонних і безоружних! Чи ви думаєте, що вони пошанують післанців? А навіть як ми заключимо з ними спокій, то чи ви певні, що вони будуть додержувати присяги? Я певний, що не будуть. А в такім разі ліпше нам обернути всі сили на війну з ними, ніж думати про гнилу згоду.

 

— Дуже гарно говориш, мій друже, — мовив на се цар, — але... Ну, та послухаємо, що скаже третій міністер.

 

Сей був старий, немічний і мовив захриплим голосом:

 

— Гай, гай! Певна то річ, що не ялося нам жебрати спокою, але як же нам і воювати з тими совами? Всі знаємо, що вони міцніші від нас тим, що вони воюють поночі і нападають на сонних. Видамо їм війну, то будьмо певні, що не дочекаємо й до першої ночі: вони нападуть на нас і вимордують усіх до остатка. А моя рада одна: покиньмо сей нещасний ліс і те погане сусідство, тікаймо відси, поки живі та здорові, шукаймо собі іншого, безпечнішого осідку.

 

— Гм, гм, — муркотів цар, хитаючи головою. — Се також рада! Ну, але почуємо, що скаже четвертий міністер.

 

— Я би радив, найясніший царю, не квапитися ані з війною, ані з заключенням спокою, ані з утекою, а підождати, що буде далі. Ще, богу дякувати, всі не гинемо. Ану ж сови спам’ятаються і самі дадуть нам спокій, — адже і у них може прокинутися сумління. Або ану ж вони перенесуться десь у інше місце? Все може бути, то найліпше підождімо, що час покаже.

 

Самий остатній поміж міністрами був старенький, згорблений Каркайло. До нього обернувся цар нарешті і мовив:

 

— Ну, а ти, Каркайло, що скажеш?

 

— А що ж я можу сказати? Всі панове, мої попередники, радили дуже мудро. Добрий супокій, але тілько в свій час. Добра і війна, але також у свій час. Не зле навіть утекти від ворога, коли нема й іншої ради; не зле й підождати. Тілько то недобре, коли мій попередник радив зачекати, аж у сов прокинеться сумління і вони самі з доброї волі дадуть нам спокій. Гай, гай, дітоньки! Ви, мабуть, думаєте, що ті сови так собі, з доброго дива, розпочали з нами війну? Ой ні, се у них здавна, від дідів-прадідів такий звичай і така установа. А знаєте чому?

 

— Ні, не знаємо! — закричали ворони.

 

— Ну, то слухайте ж, я вам розповім, — мовив Каркайло.

 

II

 

Було колись так, що всі птахи зібралися докупи і почали міркувати, що як же се так, що вони не мають царя? Десь люди мають стілько своїх царів, звірі мають Льва, а ми, бідні птахи, не маємо нікого, хто б нас боронив у нещасті і робив між нами порядок. Нібито Орел називається нашим царем, але що нам з нього за пожиток? Він собі гніздиться по найвищих горах, літає попід саме сонце, а на нас, бідних птахів, хіба тілько погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого життя, не дбає про наше горе?

 

Було там багато такого нарікання. Кождий говорив, що знав: кури кудкудакали, гуси гегали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, — одним словом, гомін такий був, що не суди господи. Тільки одна Сова, надувшися, сиділа тихо і вдавала з себе страх мудру. Далі птахи завважили се й кажуть проміж себе:

 

— Гей, слухайте! Отся Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!

 

— Певнісінько, — мовили інші, — адіть, яка у неї голова величезна.

 

— Ще й окуляри на носі! Та вона, певно, весь день у книгах та письмах читає.

 

— Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.

 

— Добре, добре!

 

Пішла така гутірка поміж усім птаством, і всі крикнули:

 

— Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая літа Сові!

 

Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронації: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті. Почалися співи, бузьки дзьобами викресали огню і розложили ватру, накидали в огонь пахучого кадила, — одним словом, парада, як належиться. Аж тут десь-відкись надлітає Ворона. Вона не була на нараді, а тепер, летячи понад те місце, побачила пташину нараду і думає собі:

 

«Ов, а се що таке? Треба подивитися ближче!»

 

А птахи й собі, побачивши Ворону, почали гомоніти:

 

— Ось летить Ворона! Варто би послухати, що вона скаже. Адже ж се також розумна птиця, з ве́ршки рибу виймає, — ану, може, вона скаже нам щось мудрого.

 

Наблизилася Ворона, привіталася з гуртом та й питає:

 

— А що се у вас, панове, за зборище таке? Який празник справляєте? Чи Синицю замуж віддаєте, чи, може, Чижиковим дітям іменини справляєте?

 

— Не вгадала! Не вгадала! — загули птахи. — Царя вибираємо.

 

— Царя вибираєте? От новина! Ну, ну, нівроку! А на кого ж голосуєте?

 

— Та бачиш, на Сову. Думаємо, що вона наймудріша з нас усіх, то нехай би царювала.

 

— Сова? Наймудріша? Сова має нам царювати? Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, — вона навіть азбуки не знає! Ні, як має Сова бути нашим царем, то я зараз дам собі обскубти все пір’я і запишуся до повхів або до щурів і не хочу признаватися до того, що з яйця виклювалася! І не могли ви вибрать хоч Паву, хоч Журавля, хоч Соловія — то бодай би видно, що є чим похвалитися. А-зрештою пощо вам нового царя, коли маєте Орла? Кажете, що він не дбає про вас. Та певно, він не буде розщибатися, щоб кождому до дзьоба ввіткнути все те, чого кому треба. Се не царське діло. Кождий дбай сам про себе. А для слабих уже се багато значить, коли в тяжкій годині можуть покликатися на поміч міцнішого. Не раз саме ім’я міцного заступника може відвернути від нас лихо так, як від зайців, що покликалися на місяць

 

— О, о, о! — закричали птахи. — А се що за чудасія? Як то так зайці покликалися на місяць. Ану, говори!

 

— Слухайте, — мовила Ворона, — я вам розповім.

 

III

 

Було то не в нашім краю, а далеко, далеко, в гарячих сторонах. У однім величезнім лісі жило стадо слонів і мало собі свойого війта Чотирозуба. Жили вони в тім лісі віки вічисті супокійно, аж ось раз настала велика посуха. Всі калюжі, стави, озера і болота повисихали: слони не мали де не тільки купатися, але навіть раз угасити свою спрагу. В такім клопоті зібралася вся громада довкола свойого війта і говорить до нього:

 

— Слухайте, дядьку Чотирозубе, чи ви не бачите, яка біда притисла нас? Води нема ніде, хоч гинь. Ми всі ходимо вже по тижневі немиті, а наші діти в’януть та гинуть зо спраги. Адже твоя річ дбати, щоб нам була вода!

 

— Я й дбаю, дітоньки, — промовив Чотирозуб. — Я вже перед тижнем вислав на всі боки післанців, щоб розвідали, де тут близько чи далеко є погожа вода, щоб нам була для нашої потреби.

 

Ще він не докінчив своєї промови, коли ось надійшли післанці і говорять:

 

— Маємо воду! Маємо воду! Ходіть!

 

Недовго думаючи, зібралися слони і рушили в дорогу. Ішли вони не довго й не коротко, а п’ять днів і п’ять ночей, поки не дійшли до великого а неглибокого озера, що лежало серед лісів на широкій рівнині, порослій корчами та травами. Слонам страшенно подобалася нова домівка. В озері могли купатися і плюскотатися цілісінький день, а вечором знаходили собі багату пашу на рівнині і в околишніх лісах.

 

Але трафилося так, що на тій самій рівнині здавен-давна жила незліченна сила зайців і кріликів. Під кождим корчем були їх ямки, випорпані в м’якій, пухкій землі. Легко зрозуміти, що як слони закватирувалися сюди, то зайцям прийшлося круто. Зараз у перших днях слони своїми ножищами порозтолочували багато заячих гнізд, подушили багато молодих зайченят, а й старим зайцям не одному допалося: сьому відтолочили одну ногу, другому дві, а вже котрому відтолочили голову, той був щасливий у бога.

 

Бачачи таке своє нещастя, збіглися всі зайці на раду. Там-то було йойкання, плачу та нарікання! Одні радили забиратися з сеї рівнини і тікати щодуху, куди ноги несуть, бо де ж таки! Слони такі великі і міцні, що зайцям навіть не думати про те, щоб їм опертися. Але інші, розумніші, кажуть:

 

— Та чекайте ж бо! Ще не амінь, щоб ми так ні сіло ні пало покидали свою рідну батьківщину. На кождий спосіб є таки спосіб. Треба тілько подумати.

 

Довго вони думали сюди і туди й не могли нічого видумати. Далі виступив один заєць, Довгослух називався, і мовить:

 

— Чекайте, браття! Я маю спосіб і надіюся, що ще нині позбудемося тих непрошених гостей.

 

І, не говорячи нічого більше, він пішов у гущавину, де паслися слони. Наблизившися, він привітав їх чемненько і мовить:

 

— Заведіть мене до свойого війта, маю йому сказати щось дуже важне.

 

Слони завели його до Чотирозуба. Ставши перед ним на задні лапки, Заєць мовив:

 

— Великоможний пане! Приходжу до тебе не з власної волі, а яко післанець нашого ясного і безсмертного царя Місяця.

 

— Так? То Місяць є вашим царем? — мовив Слон.

 

— Так, є, він наш цар і наш патрон. І він посилає мене до тебе і велить заявити тобі ось які слова: «Моє серце засмучене, моє лице затемнене, моя душа в тяжкій жалобі. Бо прийшли слони, не питавшися, заняли мою рівнину, не просившися, збовтали моє озеро, не дозволявшися. І своїми ногами вони потолочили домівки моїх підданих, повбивали невинних дітей, покалічили старців і жінок, пролили на землю кров неповинну». І говорить тобі наш ясний цар Місяць моїми устами: «Загніваюсь тяжко на тих злочинців, переміню їм усю воду в кров, а всю пашу в бодяки, напущу на них тяжкі хороби і зарази, коли захочуть довше противитися мені».

 

Почувши сю промову, Слон Чотирозуб аж о світі нестямився. Як кождий такий валило, він був добродушний і м’якосердий.

 

— Ой господи! — скрикнув він. — Та ми ж і не знали нічогісінько. Ой лишенько, і так ні з сього ні з того, чи бач, у які тяжкі гріхи вскочили. Ще й гнів святого Місяця на себе навели! Що ж нам тепер робити?

 

— Ходи, великоможний пане, — мовив далі Заєць Довгослух, — ходи зо мною! Стань перед ясним лицем нашого патрона, перепроси його, може, він тобі скаже, що маєш робити.

 

Слон з тяжким серцем пішов за Зайцем. Була ясна місячна ніч. Місяць вповні стояв на небі, а Заєць попровадив Слона просто до озера.

 

— Ось бач, великоможний пане, — мовив він, — наш патрон власне купається в своїм озері. Поклонись йому здалека, але не говори до нього нічого! Бачиш, який він сумний, які зморшки на його лиці! Се він гнівається на вас.

 

Слон поклонився Місяцеві і стояв тихо на березі озера.

 

— Доторкнися трубою до сього посвяченого озера, — мовив далі Заєць. — Може, святенький Місяць дасть тобі який знак, що маєш робити далі.

 

Слон послухав Зайцевих слів і встромив свій хобот у воду. В тій хвилі гладка поверхня озера зморщилася, захвилювала, і з нею разом захвилював також образ місяця, відбитий у воді.

 

— Ну, тішся, великоможний пане! — радісно мовив Заєць. — Наш цар приймає твій поклін — бачиш, як прихильно похитав головою! І велить тобі з твоєю громадою йти далі на схід сонця. Пройдете три дні дороги і знайдете там інше озеро і іншу рівнину і будете там жити щасливо.

 

Радісно поклонився Слон ще раз Місяцеві і пішов. Ще сеї самої ночі всі слони забралися з сього місця, а зайці живуть там і досі в спокої.

 

— Отсе, мої любі, — мовила далі Ворона, — що значить мати сильного опікуна. Само його ім’я, сам його образ може відстрашити ворога. Ну, а Совою кого ви відстрашите? Та й ще якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха! Недаром вона боїться денного світла! У неї сумління злодійське, он що! А мати такого злодія царем, то се вийде на те саме, як Воробець і Костогриз, що до Кота на суд ходили.

 

— А се як було? — гуртом запитали птахи.

 

— То ви не знаєте сього? — мовила Ворона. — Ну, добре, то слухайте ж, я вам оповім.

 

IV

 

— Одного разу, — так оповідала Ворона, — мала я своє гніздо на вершку здоровенної крислатої тополі. Недалеко мене, в конарі тої тополі, в гарному дуплі звив собі гніздо Воробець. Дуже він мені подобався, бо був добрий сусід і розумна голова. Бувало вечором до заходу сонця не раз сидимо в своїх гніздах і розмовляємо з ним про всякі речі. Щира душа була!

 

Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Воробчик як полетів рано, то вечором не вернув.

 

«Що се з ним сталося? — подумала я. — Не дай боже, чи не трафилася йому яка лиха пригода! Може, хто бідолаху вбив або в сильце зловив у просі?»

 

Посумувала я, та що було робити. Минула ніч, Воробця нема. Минув день, далі другий і третій, його таки нема.

 

«Певно, загиб десь, неборак», — подумала я.

 

Четвертого дня прилетів Костогриз, посидів на тополі, а побачивши дупло і в ньому порожнє гніздо, вліз у нього. Переночував одну ніч, і сподобалась йому Воробцева домівка. Другого дня вже він зовсім розгосподарився тут.

 

Не дуже се мені сподобалося, бо з костогризами і сороками я не люблю водити компанії. «Але що, — думаю собі, — Воробця нема, то яке ж я маю право боронити кому іншому оселюватися в його хаті? Про мене, нехай собі й Костогриз сидить».

 

Аж ось десь так за тиждень прилітає мій Воробець. Він літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своїм гнізді, він крикнув до нього:

 

— Гей, ти, побратиме! Се моє гніздо. Коли ти, буває, заблудив сюди знехочу, то прошу тебе, забирайся власним коштом із моєї хати.

 

— Овва, який мені господар! — огризнувся Костогриз, вивставивши голову з дупла. — Се моя хата, не твоя! Відки приходиш випрошувати мене з мого власного кута?

 

— Твоя хата? — скрикнув Воробець, і чубок йому настобурчився від гніву. — Що се ти говориш? Яким правом вона твоя?

 

— Таким правом, що я сиджу в ній.

 

— Ге, ге! То се злодійське право. Я її будував, я в ній жив цілий рік, а ти розбоєм забираєш мені моє! Геть відси!

 

— Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зламану голову!

 

Одним словом, посварилися оба порядно, а далі стали на тім, щоб іти до суду.

 

— Се не може бути! Я мушу дійти свойого права! — гарячився Воробець.

 

Я чула сюю розмову і зацікавилася дуже, якого-то судію вони собі знайдуть. Тож, коли оба противники полетіли, я назирцем за ними.

 

Летять вони низом, а я горою. Видно мені все довкола. Бачу, недалеко нашої тополі мав своє гніздо дикий Кіт. Він якраз тоді лежав у засідці і чув сварку Воробця з Костогризом. А як вони договорилися до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозі, впер очі в сонце, підняв передні лаби, мов хреститься набожно, і, знай, муркоче святі приповідки:

 

            Не чини другому, що тобі не мило!

 

            Над сто добрих слів вартніше одно добре діло.

 

            Як хвіст не криє пса від мух і від сльоти,

 

            Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.

 

            Вартніший овес, ніж солома вівсяна,

 

            Від молока вартніша є сметана,

 

            Вартніший плід, аніж гілляка та,

 

            А від життя вартніша чеснота.

 

            До досконалості провадять три дороги:

 

            Для бідних не щади підмоги.

 

            Для добрих май в душі зичливість,

 

            Для всіх же — справедливість.

 

Воробець і Костогриз, летячи якраз попри те місце, побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання.

 

— Слухай, — мовив Костогриз. — Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник. І мудрий, і справедливий, то певно. Ходімо до нього, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти ліпшого суддю.

 

— Але ж се Кіт! — мовив Воробець. — Се наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до нього?

 

— Ну, то станьмо здалека, — мовив Костогриз. — Посідаймо ось тут на гілляці і розповіджмо йому свою справу.

 

— Добре, посідаймо.

 

І справді, оба супірники сіли на гілляці над самим Котом, поклонилися йому, а Костогриз промовив:

 

— Святий стовпниче! Бачачи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу. У нас зайшла сварка. Вислухай нас, а котрого признаєш неправим, того можеш з’їсти.

 

— З’їсти! — жалібно промовив Кіт. — Але ж, дітоньки, що ви мовите! Вже три дні і три неділі, як я зарікся їсти м’ясні страви і мордувати божу живину. Ні, я не з’їм, але розсуджу вас по святій, щирій правді. Тілько, мої серденятка, я старий, глухий. Ходіть ближче, ось тут коло мене, і розповіджте, що се за сварка зайшла поміж вами!

 

Оба супірники повірили хитрому Котові, злетіли з гіллячки і поставали перед ним. А йому, драпіжникові, тільки того й треба було. Одним мигом скочив, ухопив одного в свої острі пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і, радісно муркотячи, поніс до свойого гнізда.

 

— Отак, — закінчила свою річ Ворона, — буде й вам усім, коли вибирете собі Сову на царя. Вночі ви спите, а вона видить і літає і буде вам шкодити. А вдень, коли ви літаєте, коли вам треба підмоги, вона сліпа, не бачить нічого і спить у своїм дуплі. Яка ж вам користь із такого царя?

 

Почувши се, птахи подумали:

 

«Правду мовить Ворона. До хріну нам такий цар здався! Краще забираймося геть і жиймо так, як жили досі».

 

І недовго думаючи, всі вони розлетілися, кождий у свою дорогу. Лишилася тільки Сова і Ворона. Сова сиділа на престолі, ждала коронації і дивувалася, чого се нараз усі птахи порозліталися. Тоді Ворона почала кпити собі з неї.

 

— А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти ліпше не жди, бо з твоєї коронації і так нічого не буде. Хіба не бачиш, що всі птахи розлетілися?

 

— Га, погана Вороно! — скрикнула Сова. — Я знаю, се ти наструнчила їх против мене. Але чекай, я тобі сього не дарую. Віднині я і весь мій рід виповідаємо війну тобі і твойому родові, аж доки Сова не буде царицею над усіма птахами.

 

— Отся війна, мій царю, — мовив старий Каркайло, — ведеться й досі і не скінчиться, мабуть, ніколи, бо на те нема надії, щоби птахи вибрали ще колись Сову за царя.

 

— Так що ж нам в такім разі робити? — спитав воронячий цар.

 

— Я думаю, — мовив Каркайло, — що треба з усіх тих рад, які тут досі були висловлені, взяти потрошка з кождої. Треба післати когось між сови — се так. Треба воювати з ними — се певно. Та наразі треба держатися в спокою — се розуміється. Щоб нас не повбивали, мусимо втікати, а коли хочемо побідити — мусимо підождати. Але до того всього треба ще одного. Треба способу, щоб усі ті річі злучив у одну цілість. Треба хитрості.

 

Всі ворони сиділи, пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій раді, але ніхто не розумів її гаразд.

 

— Мудро ти радиш, дядечку, — мовив воронячий цар, — але нехай мене суха ялиця поб’є, коли я розумію, до чого ти гнеш.

 

— До того гну, що треба нам узятися на хитрощі в війні з совами, ось що! — мовив Каркайло. — Треба нам мати одну раду і зробити з ними так, як три круки зробили з Яструбом.

 

— А як же вони зробили з ним? — запитав воронячий цар.

 

— Е, то цікава історія, — мовив Каркайло. — Слухайте ж, дітоньки, як то колись було.

 

V

 

Летіли раз три круки, та й голодні ж. Дивляться, а Яструб згори вдарив на хату, зловив Голуба і несе його в пазурах до лісу, щоб поснідати.

 

— От би нам хоч отакого Голуба дістати! — зітхнув один Крук, сидячи на смереці.

 

— Всі три ми не були б ситі, але хоч троха б занеслися, — додав другий.

 

— Ану, відберімо від Яструба його добичу! — мовив третій.

 

— Відберімо, але як? Сильний, драбуга, а добровільно не дасть.

 

— А може, й дасть. Слухайте, що я придумав, — мовить третій Крук.

 

Усі три стулилися головами докупи, пошепталися собі щось по-свойому, а потім живенько розлетілися, так що Яструб і зовсім їх не бачив, і посідали собі кождий на окремій деревині, та так, щоб Яструб, летячи до лісу, мусив летіти попри них Коли Яструб наблизився до першого Крука, сей злетів із деревини, порівнявся з ним та й кричить:

 

— Добрий день вам, нанашку!

 

— Доброго здоров’я! — буркнув Яструб, а сам дивиться на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: а тебе яка біда до мене несе?

 

— Ов, видно, що тісно коло вас, нанашку, — мовить Крук, — коли ви вже пустилися вудвудів ловити.

 

— Яких вудвудів? — крикнув Яструб. А треба вам знати, що Яструб радше згине, ніж би мав Вудвуда з’їсти: страх не любить його запаху.

 

— А отже Вудвуда несете, нівроку вам, — кепкує Крук.

 

— Що ти осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? — лютиться Яструб.

 

— Голуб! — дивується Крук. — Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я би присяг, що се Вудвуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.

 

І полетів геть. Яструб летить далі, злий уже, аж назустріч йому другий Крук.

 

— Здорові були, дядьку!

 

— Щезай зі своїм родом поганим! — крикнув на нього Яструб.

 

— Ов, а ви чого такі недобрі? Та я тому не винен, що пострічався з вами. Чи, може, стидно вам, що я побачив, як ви Вудвуда несете? Що ж, дядечку, голод не тітка. Як нема Голуба, то треба грішне тіло хоч Вудвудовим м’ясом нагодувати.

 

— Та чи ти з глузду зсунувся, чи що? Хіба не бачиш, що се Голуб, а не Вудвуд?

 

— Я, дядечку, добре бачу, але вам з великого голоду троха баки забило. Ну, та ви не бійтеся. Я ж вам вашого Вудвуда не відбираю. Смакуйте його на здоров’я. Я би й так не взяв його до рота, аби ви мені не знати що давали... Тьфу!

 

І полетів геть.

 

«Що за помана! — думає собі Яструб. — Чи я дурний, чи вони? А може, й справді я в поспіху замість Голуба та анахтемського Вудвуда зловив? Тьфу!»

 

Нюхає — справді пахне щось не теє, не Голубом. Але подоба Голуб’яча. Та вже, бідний, починає власним очам не вірити.

 

— Може, й справді у мене яка куряча сліпота, або що? От зажду. Он летить іще один Крук, що то він скаже?

 

І справді супроти нього надлетів третій Крук.

 

— Здорові були, дядечку! — закричав він. — А куди ви сього Вудвуда несете? Чи, може, Медведя кольки сперли, а ви хочете дати йому вудвудятини замісто лікарства?

 

— Сказися ти із своїм Медведем і з вудвудятиною! — скрикнув застиданий Яструб і випустив Голуба з кігтів. Справді, коли тобі три скажуть, що ти п’яний, то лягай спати, а коли три свідки сказали, що се Вудвуд, то хай йому цур!

 

І він полетів геть, а круки кинулися на Голуба і з’їли його.

 

— От так-то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів, — закінчив свою промову Каркайло.

 

— Дуже добре, — згодився цар, — але який же може бути спосіб? Скажи, коли знаєш, бо я ніяк його не придумаю.

 

— Один способець я знаю, — мовив Каркайло, — але сей можу сказати тілько тобі самому в чотири очі.

 

— Га, коли не можна інакше, то нехай буде й так! — мовив цар і попровадив Каркайла до свойого покою, а замкнувши двері, промовив:

 

— Ну, тепер говори!

 

VI

 

 — Слухай, царю, — мовив Каркайло. — Мій спосіб такий. Вчинися ніби гнівний на мене, викинь мене за двері, перед усім народом кричи, що я хотів тебе зрадити, дав тобі злу раду, побий і покровав мене порядно, але то порядно, не жаліючи, а покинувши мене в лісі, зберися з усім народом і лети геть із сього лісу. Лети далеко, аж на Чорногору, і там чекай на мене. Я тим часом постараюся дістатися до сов’ячого замчища і вигледіти, як би можна їх найлегше побороти. А коли все розвідаю гаразд, тоді прилечу до вас і дам вам знати. Не бійся за мене! Я певний, що все мені удасться як слід.

 

Обговорили справу докладно, і цар згодився на Каркайлову раду. З лускотом він відчинив двері, б’ючи Каркайла крильми і дзьобом і дряпаючи його кігтями. А коли викинув його на вільне місце, почав перед цілим народом кричати:

 

— Ах ти, зраднику! Ах ти, запроданче! То такий ти мені вірний! Ні, я розірву тебе на шматочки!

 

І він бив і дряпав бідного Каркайла, поки сей, знівечений і закровавлений, не впав на землю.

 

— Там і гинь! — крикнув цар. — А ви, дітоньки, збирайтеся всі в дорогу! Справді бачу, що годі нам тут жити, коли під самим моїм боком, як гадюка, клубиться чорна зрада. Ходімо шукати собі іншого помешкання!

 

З великим вереском і гамором піднялися ворони із своїх предковіцьких гнізд, попрощалися із своєю батьківщиною і під проводом свойого царя і його міністрів полетіли на Чорногору.

 

Сови в своїм замчищі чули сей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд — пусто, як вимів. Не то ворони жадної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають сови, шпають по лісі, аж чують, під одним дубом щось стогне і треплеться. Прилетіли ближче, а то Крук.

 

— А, ось тут ти нам! — закричали сови і кинулися, щоб розірвати його.

 

— Стійте, панове, — слабим голосом промовив Каркайло. — Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерті. Але прошу вас, заведіть мене до свойого царя! Я хотів би перед смертю сказати йому одну дуже а дуже важну річ.

 

Послухали сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

 

— Що ти за один і що маєш мені сказати? — грізно запитав цар.

 

— Могучий і славутний царю, — мовив Каркайло, ледве держачися на ногах. — Я зовуся Каркайло і ще сьогодні був я найстаршим міністром воронячого царя. Але через свою прихильність до тебе, через свою раду я попав у неласку, потерпів ганьбу і побої, з котрих, мабуть, уже й не видужаю.

 

— Що ж се за історія була у вас, і де подівся ваш цар з цілим своїм народом?

 

— Полетіли геть зо страху перед вами. А я радив свойому цареві не задиратися з вами, післати до вас післанців з дарунками і жити з вами в злагоді. Ой лишенько моє! Цар не тілько не послухав моєї ради, але признав мене зрадником і мало не вбив.

 

— Куди ж він подався?

 

Каркайло прикинувся, що зовсім умирає, і простогнав:

 

— Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лікарям оглянути і позавивати мої рани. Вели дати мені троха води і дечим покріпитися. Я хотів би виявити тобі всі замисли і плани мойого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їх нараді. Я чув, яку пекельну штуку придумали вони напротив вас, і хотів би перед смертю остерегти тебе.

 

Цареві Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув Каркайлову мову. Живенько він велів лікарям оглянути й позавивати його рани, велів слугам нагодувати і напоїти його, а коли Каркайло вже почувся ліпше на силах, велів привести його перед себе і мовив:

 

— Ну, говори!

 

VII

 

— Злі дорадники — то для царя найбільше лихо, — промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. — Таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конечно забажалося йому воювати з вами, а хто противиться тій безумній війні, той у нього зрадник. І як вони там на раді ламали собі голови над тим, яким би то способом воювати з вами! Одні радили накликати на вас яструбів, другі хотіли входити в союз з мишами і щурами, інші наставали на те, щоб ворони перемогли себе і не спали вночі та боролися з вами око в око. Ну, я з усього того сміявся, бо знав, що з того не може бути нічого путнього. Аж коли один міністер почав радити, щоб вислідити ваше замчище і всі ваші сховки і напасти на вас за дня, поки ви спите, та повбивати вас усіх загалом, отоді моє серце стислося страхом за вашу долю. Бо я знав, що вдень ви безоружні так само, як ми вночі.

 

— Чи бач, які мудрі, — скрикнув цар Пулоокий. — Вдень на нас напасти лагодяться! Ну, се справді не добром пахне.

 

— Я се знав, вельможний царю, — мовив Каркайло, — і для того щосили підняв голос против такої ради. «Як то, — говорю, — ми мали би хапатися такого нечесного способу і нападати на сонних? Адже се була би вічна ганьба для воронячого роду!»

 

— Так, так! — заверещали всі сови. — Вічна ганьба для вас! Се нечесно, се зовсім погано! Фе, фе, фе!

 

— А по-друге, — говорив Каркайло, — нібито так легко вислідити сов’ячі криївки. Адже в їх замку панує вічна пітьма, і ви хоч влетите там, то таки не побачите нічого.

 

— Адже правда! — скрикнули сови, і всім відразу легше стало на душі.

 

— Але даремні були мої слова, — говорив Каркайло. — Раз напосілися наші на війну, то хоч що говори їм, усе мов горох на стіну. Тоді я встав і кажу: «Га, коли так, то я не бачу іншого способу, як піти і донести про все совам. І поки ще ви зберетеся на сю безглузду війну, вони зараз сеї ночі вискочать із свойого замчища і повбивають вас усіх». Ті слова зробили величезний переполох між воронами. Але цар, здурілий від воєнного запалу, кинувся на мене зі своїми міністрами і давай мене бити, дзьобати, дряпати і калічити. Там би я, певно, був пожив смерті, якби не був запхався під коріння старого дуба, звідки вже не могли мене витягнути. Тоді цар крикнув:

 

— Ну, досить йому. Маю надію, що сей зрадник тут і сконає, в тій ямі. А ми всі летімо в чужий край, за дев’ять гір. Там будемо безпечні, поки наші шпіони не оглянуть добре сов’ячого замчища. А тоді ми прилетимо, ввірвемося в їх криївку і повбиваємо їх усіх до нащадка.

 

Всі мовчали, почувши таку мову. Задумався й цар Пулоокий. А було у нього також п’ять міністрів. От він покликав їх перед себе на нараду і сказав:

 

— Панове! Самі бачите, яка справа. Отсей Каркайло, найстаріший міністер нашого ворога, є в наших руках і розповів нам усі замисли нашого противника. Що ж нам тепер робити?

 

VIII

 

Перший міністер, подумавши хвилю, промовив:

 

— Я, милостивий царю, міркую, що треба нам скористати з того союзника, що так несподівано приходить до вас. Приймімо його гостинно і будьмо йому вдячні за те, що остеріг нас перед грізною небезпекою.

 

— То добра рада, — мовив цар. — Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?

 

— Я також не маю нічого против того, — відповів другий міністер, — а тілько думаю, що нам треба ще покористуватися радами сього Каркайла на те, як далі провадити війну з воронами. Для того я думаю, що, скоро тілько він дійде до сили, нехай веде нас на те місце, де схоронилися ворони. Полетимо під його проводом, повбиваємо всіх наших ворогів, а тоді будемо безпечні.

 

— Розумно радиш, — мовив цар Пулоокий. — Ну, а ти, третій міністре, що скажеш?

 

— Я також не маю нічого против того, щоб гостинно приняти отсього нашого полоняника. Тілько я не був би за тим, щоб ми летіли шукати наших противників бог зна куди, за дев'яту гору. Коли Каркайло є такий щирий наш прихильник, то нехай же він удень пильнує нашого замку від несподіваного нападу, а вночі ми й так нікого не боїмося.

 

— Дуже розумно говориш, — сказав цар. — Ну, а четвертий міністер що скаже?

 

Четвертий міністер називався Пугукало. То був понурий Сич, хорий на селезінку, і привик усе бачити в найчорніших красках. Він досі слухав промов своїх товаришів з дуже невдоволеним видом і аж вертівся на своїм місці. Тож тепер, коли цар велів йому сказати свою думку, він мусив відхлипнути добру хвилю, щоб втихомирити свою злість і говорити спокійно, як належиться перед царем.

 

— Не розумію, великоможний царю, — мовив він, — відки се взяли мої шановні попередники, що отсей Каркайло є такий великий наш приятель. Що він сам видає себе за нашого приятеля, се для нас дуже непевне свідоцтво. Все те, що він набалакав нам про воронячі замисли, по моїй думці, чиста брехня. А бодай ми не маємо на те ніякого свідоцтва, крім одного його. Правда, ворони покинули свою домівку і полетіли геть. Але чи конче з тої причини, яку подає Каркайло? Сумніваюся. Правда, ми знайшли його побитого і покровавленого, але чи конче задля тої ради, яку він нібито мав дати свойому цареві? Сумніваюся! А що коли він є тілько воронячий шпіон? Бо скажіть, будьте ласкаві, з якої речі він має бути таким гарячим нашим приятелем, за якого видає себе? Я сього не можу зрозуміти.

 

Похнюпив голову цар Пулоокий, позвішували дзьоби й інші міністри, почувши ті слова. Та й справді, з якої речі прийшов Каркайло бути таким завзятим сов’ячим приятелем? Тут щось непевне.

 

Але Каркайло чув сю промову і був приготований до відповіді. Він затріпотав крильми і попросив голосу.

 

— Ну, Каркайло, — мовив цар Пулоокий. — Чуєш, що каже мій міністер Пугукало. Здається, хочеш щось відповісти на його слова.

 

— Так, вельможний царю.

 

— Ну, добре, говори!

 

IX

 

— Якби я був на твоїм місці, вельможний царю, — мовив Каркайло зворушеним голосом, — то отсей пан Пугукало був би у мене найстаршим міністром. Він справді великий патріот і розумний муж, він щиро дбає про твоє добро. Та, на жаль, дечого він не знає, що повинен би знати. Я йому з того не роблю закиду, бо ж се звісна річ, що батьківське добро забувається. Але коли він тут порушив питання, чому я такий прихильний до сов’ячого роду, то мушу оповісти сю історію. Давно се було, буде тому з п’ятдесят літ. Я вже тоді був міністром у мойого царя, а батько отсього пана Пугукала був ще молодим парубком. Отже, трафилося раз так, що він, літаючи кудись далеко за поживою, заблудив, запізнився і не міг трафити до свойого замку. Ранок наскочив, бідолаха мусив заночувати в нашім лісі. Скоро тілько його побачили ворони, зараз кинулися з великим вереском і хотіли його вбити. Почувши сей вереск, я прилетів на місце і питаю, що тут за стиск і товкітня?

 

— Сова! Сова! — закричали ворони. — Ади, онде Сова сидить! Треба її вбити.

 

Бідний Пугукало сидів на гілляці мов купка нещастя. Ворони купами нападали на нього, били його дзьобами, дряпали пазурами, рвали на ньому пір’я. Даремно він боронився — ворогів було багато, вони оглушували його своїм криком. Жаль мені зробилося бідного парубка. Я крикнув до своїх:

 

— Стійте! Хіба не бачите, що се не Сова?

 

— Не Сова? — здивувалися ворони. — А що ж таке?

 

— Пугукало.

 

— От тобі й на! А Пугукало хіба не Сова?

 

— Ні, не Сова, а Пугукало.

 

— А-а-а!

 

Я забив воронам клина в голову.

 

— Так що ж нам робити?

 

— Дайте йому спокій! — мовив я.

 

— Га, коли ти кажеш...

 

— Так, так! І наказую в імені царя.

 

Почувши се, ворони розлетілися, а я взяв бідного Пугукала з собою до гнізда, захистив його аж до ночі і таким способом урятував його від смерті. Він поклявся мені віддячити се і додержав слова. В війні, яка вибухла між нами а вами, він усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди. А раз, коли я, запізнившися на царській раді, пізнім вечором вертав додому і попався вже в пазури одній Сові, він кинувся і вирятував мене з неминучої погибелі. Отоді-то й я поклявся бути до смерті вдячним не тілько йому, але й цілому сов’ячому родові. Отся присяга змушувала мене завсіди промовляти на царській раді против війни з вами. Вона змушує мене тепер, коли мій цар прогнав мене, служити вам усею вірою і правдою. От тим-то, вислухавши всіх тих рад, які виголошувано тут, я найбільше врадувався, почувши слова шановного Пугукала. Справді, убийте мене ось тут на місці. Се буде найліпше для мене. Бачте, мене також болить серце за моїм родом. Я є також воронячий патріот і волю десять разів згинути, ніж би мав провадити вас напротив моїх братів.

 

Усі міністри були дуже зворушені сею промовою, і самому цареві мало сльози не стали в очах. Він обернувся до свойого найстаршого міністра і запитав його:

 

— Ну, а ти що скажеш?

 

— Я думаю, милостивий царю, що вбивати сього чесного старця нам зовсім не подоба. Так само не подоба нам робити з нього шпіона і змушувати, щоби провадив нас против своїх. Приймім його з повагою, пригорнімо до себе так Щиро, як на се заслугує; слухаймо його мудрих рад, але, розуміється, маймо все свій розум.

 

— І я так думаю, — мовив цар Пулоокий.

 

З радісними криками повели сови Каркайла до свойого замку. А коли стали при вході, Каркайло заслонив свої очі правим крилом, зупинився і промовив до царя:

 

— Вельможний царю! Не годиться мені вступати в твої високі палати!

 

— А то чому? — зачудуваний, запитав цар.

 

— Сядь ось тут, я скажу тобі.

 

Цар і всі міністри посідали при вході печери, а Каркайло сів перед царем.

 

— Ну говори! — мовив цар.

 

X

 

— Від мойого покійного батька, — мовив Каркайло, — (швидко мине сто літ від його смерті), — чув я, що давно колись ворожила одна премудра Сова про будущину вашого і нашого роду. З тої ворожби мені досі пам’ятається один вірш:

 

Крук у сов’ячім гнізді —

 

Бути совам у біді.

 

А я не хотів би наводити біди на твою домівку, вельможний царю, і для того прошу тебе, лиши мене ось тут, знадвору. Я зроблю собі гніздо край брами вашого замку і, як вірний сторож, буду пильнувати за дня, щоб мої свояки не вдерлися до вас і не наробили вам якої шкоди.

 

Цар і його міністри згодилися на се, тільки один Пугукало недовірливо похитав головою.

 

— Ну, що, Пугукало, — обізвався до нього цар Пулоокий, — тобі знов щось невлад?

 

— Невлад мені, вельможний царю, що ви всі так вірите сьому старому брехунові. Ані мій покійний батько не говорив мені нічого про приязнь з Круком, ані я ніколи не чув такого пророцтва.

 

— Е, чи одного-то не раз чоловік не чув і не знає, а воно, проте, правда, — відповів Каркайло.

 

— А я боюся, — говорив далі Пугукало. — Не вмію вам сказати чого, а боюся. Здається мені, що не можу заснути в замку, де Крук буде придверником. І все мені пригадується історія Лисички з ямою.

 

— Що се за історія? — запитав цар.

 

— То так собі, проста історія, але є в ній добра наука.

 

— Ну, говори, говори!

 

XI

 

Була собі раз Лисичка,— мовив Пугукало, — і жила собі в вигідній ямі. От раз вона пішла на полювання і забарилася досить довго. Вертає десь коло полудня, дивиться — ай, лишенько! Перед її ямою на піску видно сліди Леопарда, обернені до ями, а слідів, обернених із ями, не видно.

 

«Е, — думає собі Лисичка, — тут щось негарно. Виджу сліди Леопарда, звернені до ями, а слідів із ями не виджу. Значить, Леопард заліз у мою яму і сидить там, чекає, щоб мене з’їсти. Ов, біда! Що би тут зробити, щоб переконатися, чи він справді є в ямі?»

 

Подумала Лисичка та й зараз видумала спосіб. Стала перед ямою та й крикнула.

 

— Добрий день, ямо!

 

А в ямі справді сидів Леопард. Він усю ніч набігався по лісі, не зловив нічого, а зголоднівши, заліз у Лисиччину яму, думаючи: «Тут, у тій ямі, певно, живе якийсь звір. Тепер його нема дома, пішов на лови. Але я підожду, коли він поверне з ловів над раном, то вхоплю його і з’їм».

 

Але бідолаха не на такого звіра наскочив! Лисичка стоїть при вході та й кличе:

 

— Добрий день, ямо!

 

У ямі тихо. Крикнувши так кілька разів, Лисичка нібито розгнівалася.

 

— Що ти, погана ямо! — крикнула вона. — Не хочеш відповісти мені? Ти вже забула, як ми умовилися з тобою, що ти маєш мовити мені, коли я прийду до тебе? Ну, та про мене, не хочеш говорити, то я піду геть, пошукаю собі іншої ями.

 

А Леопард сидить у ямі, слухає Лисиччине балакання та й міркує собі:

 

«Певне, ся Лисичка мала з ямою умову, що яма мала відповідати їй на питання. А тепер яма перелякалася мене та й мовчить. Дай крикну я сам»

 

І, недовго думавши, як не завиє:

 

— Добрий день, Лисичко!

 

А Лисичці тільки того й треба! Почувши Леопардів голос, як не драпне щодуху! Побачила небога, що справді її яма не порожня. Отак і нам, вельможний царю, треба би бути осторожними, як та Лисичка, — закінчив своє оповідання Пугукало.

 

— Фе, фе, Пугукало! — сказав йому цар. — Зовсім не до ладу твоє оповідання! Адже сам чуєш, як щиро промовляє Каркайло, як він сам упереджує нас, щоб ми були якнайосторожніші. Стидайся бути таким злим і недовірливим! А ти, друже Каркайле, не слухай його балакання! Жий собі безпечно під моєю опікою і гніздися, де хочеш. Я певний, що ти в кождім випадку поступиш собі мудро і відповідно.

 

І з тим словом цар Пулоокий з усім своїм народом влетів до сов’ячого замку на Денний спочинок, а Каркайло лишився надворі.

 

— Слухайте, мої діти, свати і свояки! — мовив Пугукало. — Не вірю я сьому Крукові і вам раджу не вірити. Щось мені не добром пахне від нього. Волю заздалегідь покинути сей замок і сього бідного засліпленого царя і шукати собі іншого притулку, ніж бодай один день проспати під його доглядом. А ви як думаєте?

 

— І ми так думаємо! — загукали свояки. — Веди нас, летимо за тобою.

 

І, зібравшися, вони полетіли шукати собі іншого осідку.

 

А Каркайло врадувався, бачачи се. А коли розвиднілося, він добре оглянув сов’ячу печеру, що мала всього один вузенький вхід, і мовив сам до себе:

 

— Отеє ті дурні сови називають своїм замком, своєю обороною! Та се властиво є нагла смерть і вічна небезпека, а не оборона. Чекайте лише, я вам покажу, яка вам тут буде оборона!

 

XII

 

Минали дні за днями. Каркайло все ще вдавав із себе слабого, не літав на полювання, а годувався мишами та пташками, що на розказ царя Пулоокого приносили для нього сови. Але він розпочав будувати собі гніздо. Літаючи по лісі, він збирав сухе ломаччя, зносив його і кидав проти входу сов’ячої печери. В середині тої купи він зробив собі постіль із сухого листя і сухої трави. День у день та купа робилася більшою і почала помалу загороджувати вхід сов’ячої печери.

 

 

 

— Се я навмисне роблю, — пояснив він цареві Пулоокому. — Кілька разів уже літали тут воронячі шпіони, хотіли вислідити вхід до вашого замку, але тепер за сею купою ломаччя не зможуть добачити його.

 

Дурні сови ще й раді були, що Каркайло так вірно пильнує їх замку, а у Каркайла тим часом було своє в голові. Одного ранку, вибравши відповідну пору, він знявся зі свойого гнізда і щодуху полетів на Чорногору. Прилетів у ранні обіди і став перед царем.

 

— А, вітай, Каркайло! — радісно скрикнув воронячий цар. — Довго тебе не було. Ми вже думали, що тебе й на світі нема. Ну, що, як стоїть наша справа?

 

Всі ворони здивувалися, що цар так приязно говорить з Каркайлом, котрого колись так люто бив і лаяв. Але Каркайло, не відповідаючи на царське привітання, заговорив живо:

 

— Все гаразд, вельможний царю! Настала пора до діла. Вели всьому народові зараз братися в дорогу. А живо! Від поспіху залежить наша побіда.

 

Цар зараз велів воронам здійматися на крила.

 

— Слухайте мене, діти, — мовив Каркайло. — Як будемо летіти через ліс, хапайте кождий у дзьоб чи в кігті суху ломаку, яку хто може донести, і гайда за мною!

 

Полетіли. Добре з полудня станули в лісі, з котрого перед кількома тижнями мусили були тікати перед напасливими совами. Каркайло велів усім бути тихо і збирати ломаки в лісі, а сам полетів на близьке пасовисько. Там вівчарі наклали були огонь і, покинувши його на хвилину, пішли завертати вівці. Сю хвилину вигледів Каркайло, вхопив у свої пазури одну горючу головеньку і полетів просто до входу сов’ячого замку.

 

— За мною, діти! — крикнув він воронам. — Кидайте кождий свою ломачку перед самим входом сов’ячої печери, та гарно на купу!

 

Почали ворони кидати ломачки і швидко накидали таку купу, що зовсім заткала вхід до печери. А тим часом Каркайло кинув свою головеньку в своє гніздо, збудоване при тім же вході, і почав над нею махати крилами. Швидко головенька роз’ярилася, від неї занялася в гнізді суха трава, від трави сухе листя, а від листя сухі ломачки.

 

— Махайте крилами над огнем! — командував Каркайло. Замахали крилами сотки ворон, зробився сильний вітер, і швидко ціла купа ломаччя розгорілася ярим огнем.

 

Бухнули клуби густого гарячого диму до сов’ячого замку, побудилися сови з солодкої дрімоти. В печері почалася страшенна тривога. Робилося чимраз гарячіше, дим душив, розпука відбирала розум. Сови кидалися в печері, мов безумні, декотрі летіли просто в огонь і гибли, як мухи, інші конали в щілинах, душилися, товкли головами о кам’яні стіни, пищали і кричали, але все надармо. І не минула година, як усі вони разом з царем Пулооким і його дубродушними міністрами погибли в тій печері. Тільки Пугукало і його свояки лишилися з цілого сов’ячого накоренка.

 

А ворони і круки тішилися дуже, що так хитро побороли своїх страшних ворогів. Відтепер вони могли жити собі свобідно в своїм лісі і були безпечні від нічного нападу. їх рід відтоді розмножився сильно, а сов’ячий рід зробився малий і нечисленний. І що найважніше, бачачи, до якого нещастя доводить гордість і легкомисие зачіпання противників, сови зареклися на віки вічні нападати на ворон і на круків. А круки і ворони ще й тепер, де побачать сову, то б’ють і лають її.

 

А Каркайла шанували всі до самої його смерті.

 

 

XIX

 

ЯК ЗВІРІ ПРАВУВАЛИСЯ З ЛЮДЬМИ

 

І

 

Старі перекази й книги оповідають нам, що в давню давнину люди були дикі, жили по лісах та вертепах, ховалися в печерах та яскинях. їх було мало, розум їх був нерозвинений, вони не знали ні вогню, ні заліза, ні жодного металу, жили плодами диких дерев, ягодами та корінцями ростин, одягалися в листя та кору дерев і мусили ховатися перед звірами, що були далеко сильніші, ліпше узброєні і численніші, ніж люди.

 

Се тривало дуже довгі віки. Аж з часом люди набралися більше розуму, опанували вогонь, навчилися з кременя робити оружжя, викрісувати стріли, сокири та списи, далі пізнали різні метали, бронзу, мідь, залізо, присвоїли деяких звірів і при їх помочі запанували над землею. В міру того поступу вони множилися чимраз більше, виходили з лісів, навчилися будувати доми, села й міста і з часом опанували всі щонайліпші часті землі. Звірі, що перед тим були панами землі, гуляли всюди свобідно і не знали іншої війни, крім тої, якої вимагало їх власне виживлення, тепер почули на світі нового ворога, сто раз страшнішого, як голод. То був ворог, ніколи і нічим не насичений, хитрий та могучий, такий ворог, що досягав і рибу в воді, і птаха в повітрі, і оленя в лісі, і борсука в ямі. Всюди його було повно, до всього йому було діло, на кождого він знаходив спосіб. Чи то дрібна гусільниця, жучок, черв’як, сарана, чи великі вовки, орли, ящіри та льви, всім він видав війну, бо всі сяк чи так влазили йому в дорогу, і ніхто не чув себе безпечним перед ним. Тим страшним ворогом був чоловік.

 

Довгі віки йшла війна між чоловіком і звірами. Дійшло до того, що багато звірів чоловік половив і повернув у своїх невольників, а інших багато перемордував і прогнав у далекі ліси, в дебрі та степи. Вони мусили ховатися перед ним у недоступних місцях, так, як чоловік колись ховався перед ними. їх стало менше, бо все, що попадалося в руки чоловікові, гибло. Та й доля тих звірів, що служили чоловікові, робилася чимраз гірша. їх змушував чоловік до тяжкої праці або годував на те тільки, щоб їх різати собі на страву та на одежу.

 

Та ось по многих тисячах літ настав на світі премудрий цар Соломон, розумний і справедливий, якого не було ніколи досі. Він був царем не тільки над усіми людьми, але також над звірами. Він розумів мову кождого звіра і видав закони, які мали кермувати життям усіх живих творів на землі по справедливості. Сі закони оголошено не лише людям, але всім живим істотам на землі.

 

Почувши про сього царя і про його премудрі закони, всі звірі почали думати, чи не пора би їм позбутися того немилосердного і ненаситного ворога, яким був для них чоловік, і відзискати свою давню свободу і своє панування над світом? Зібралися всі домашні і всі дикі звірі, поневолені чоловіком, і ухвалили вислати до царя Соломона післанців з-поміж себе, по одному з кождого роду, щоб домагатися по царському закону привернення для них первісної свободи та незалежності від чоловіка. Тільки один Пес був противний тому. Він зістався вірний чоловікові і завідомив його про ухвалу звірів. Почувши про се, люди, й знаючи царську справедливість, вибрали зараз із-поміж себе щонаймудріших і післали їх до царя Соломона з тим, щоб було кому боронити їх справи, коли звірі почнуть жалуватися перед царем.

 

Післанці звірячі і людські прибули майже рівночасно до царя Соломона і завідомили його, в якій справі їх прислано. Почувши, що заноситься на великий процес між звірами й людьми, цар Соломон велів добре приняти післанців, гостити їх як слід через три дні, щоб відпочили з далекої дороги, а сам тим часом розіслав гонців на всі часті світу, щоб поскликали наймудріших законознавців із людей і з праведних духів до його царського трибуналу.

 

Минули три дні, і всіх покликано перед царя.

 

II

 

У величезній судовій палаті засів цар Соломон на своїм престолі. Праворуч і ліворуч нього позасідали вчені члени його трибуналу. Тоді впущено післанців і уставлено їх перед трибуналом — праворуч людей, а ліворуч звірів. Віддавши глибокий поклін цареві, всі стояли мовчки. Возний викликав справу:

 

— Перед найсвітлішим царем Соломоном і його найсправедливішим трибуналом стають присутні тут післанці всіх звірів і післанці від людей, здаючися на його премудрий царський суд у своїй спорній справі. Хто оскаржує, нехай виступить і говорить!

 

Один-із звірячої громади виступив наперед, поклонився до самої землі перед царем і цілим світлим збором і промовив ось якими словами:

 

— Великоможний і премудрий царю Соломоне! Іменем отих моїх товаришів, що разом зі мною вислані від великого збору всіх звірів, стаю перед тобою, надіючися на твою велику справедливість, що однаково світить своїм промінням на людей, як і на звірів. Не тайно се твоїй премудрості, що колись ми, звірі, були панами землі, а люди жили по лісах

 

і дебрях, ховаючися перед нами, боячися наших зубів, пазурів та рогів. Вони були пасинки природи, голі та безоружні, слабовиті та малочисленні. З жахом дивилися вони на нас, а в своїй глупоті не раз уважали нас за богів, приносили нам добровільно в жертву своїх дітей, дівчат або старців, щоб тілько запобігти нашої ласки. Але з часом відносини змінилися. Вони розмножувалися, забрали в свої руки вогонь, а при помочі декого з нас, особливо зрадника Пса, захопили в неволю багато з-поміж нас, а іншим видали вічну і ненастанну війну. І тепер, великоможний царю, всі ми, звірі, зведені до крайньої недолі. Ми мусимо ховатися по лісах і норах, критися від праведного сонця, а проте ми ніколи, ні вдень, ні вночі, не певні свойого життя і своєї свободи. Чоловік видумав лук і стріли, сіті і пастки, вбиває нас, де побачить, ловить у сильця, копле глибокі ями на стежках, куди ми ходимо, і прикриває хворостом, аби ми, йдучи ніччю, впадали в них і робилися його жертвою. Ні ліси, ні скали, ні вода, ні повітря,ні земне нутро — ніщо не хоронить нас перед його неситою злобою; всюди він уміє досягти нас, усюди нам грозить небезпека з його боку. А ті з нас, що піддались йому, знайшли ще гіршу долю! Він повернув нас у своїх невольників і збиткується над нами без милосердя. Одних він путає за ноги, іншим накладає ярма на шию, ще іншим нав’язує тяжкі тягарі на хребет, а сам бере в руку батіг або ломаку і б’є їх по боках та заставляє бігти та двигати понад силу. Дуже часто забирає матерям їх дітей, ріже їх перед їх очима або продає, щоб молоком тих матерей годувати себе й свої діти. Ми ніколи не чуємо від нього слова потіхи ані поради, тілько все і всюди зносимо його побої, лайки та прокляття. Наші рани та синці, наші муки та втома, наш плач і наша смерть — ніщо не зворушує його серця. Та не досить того. Навіть по смерті він не дає нам супокою, четвертує і шматує наше тіло, здирає з нього шкіру, вириває роги, випорює нутро, відрубує м’ясо від кості, варить, пече і смажить його, навіть кості лупає або палить. І що більше! У всіх тих справах і злочинах він не бачить нічого злого, не почуває за них ніяких докорів сумління, вимовляючися тим, що ми не маємо душі, і в нечуваній зарозумілості признаючи душу тілько собі самому. Отсе, великоможний та премудрий царю, наша жалоба і наші кроваві сльози перед тобою. Розсуди нас по справедливості з нашим заклятим ворогом, щоб і ми, і наші потомки могли благословити твоє щасливе панування на вічні віки.

 

Вислухавши сю справу звірячого речника, цар похилив голову, задумався, а потім, обернувшися до людей, сказав:

 

— Ну, люди, ви чули, що тут піднесено против вас зі звірячого боку?

 

— Чули, — відповіли люди.

 

— І зрозуміли все?

 

— Зрозуміли.

 

— Ну, що ж маєте сказати на се?

 

З-поміж людей виступив один, вибраний від усіх післанців, і, поклонившися низько цареві і всьому зборові, промовив:

 

— Позволь мені, великоможний царю, сказати слово іменем отих людських відпоручників.

 

— Говори, — промовив цар.

 

III

 

— Усе те правда, — мовив людський відпоручник, — що тут сказано з боку оскарження. Люди, колись слабі, безоружні, боязкі та малочисленні, зробилися з часом сильними, многочисленими, уоружилися, подужали звірів і заволоділи землею. Але хіба ж вони зробили се самовільно чи з якоїсь злої волі? Хіба ж се не був божий заповіт? Хіба ж у святім письмі не стоїть, що бог сотворив землю і все, що на ній та в ній, а накінці чоловіка, щоб володів нею і всіми її засобами? Сказано в оскарженні, що звірі зразу були панами землі, а люди пасинками природи. Але чому ж і яким способом зробилася зміна? В боротьбі з тою природою і з її противностями люди виробляли свої сили, а поперед усього виробили свій розум і добилися панування, а звірі, горді на своє колишнє верховодство, перестали працювати над собою, занедбали свій розвій і зійшли на вигнанців або невольників. Коли є тут вина по чиїм боці, то ніяким способом не по боці людей.

 

— Жалуються звірі, що чоловік поробив їх невольниками і знущається над ними. Але забувають, що він ще й дбає про тих своїх невольників далеко ліпше, ніж вони могли би дбати самі за себе. Дикі вівці давно вигибли від пазурів та зубів вовків та інших хижаків, а освоєні чоловіком, укривають незліченними отарами широкі степи та високі полонини. Скілько лишилося диких коней, волів, кіз, а скілько їх живе в людських оселях? Жалуються звірі на тяжку працю в неволі в чоловіка. А хіба ж чоловік сам дармує? Чи не приймає й він сам багато тяжкої праці, і то навіть власне для них, для їх добра? Для них він косить траву і сушить сіно, для них будує хліви і стайні, тягає воду з криниць, приготовує солому їм на підстілку, викидає обірник. Хіба ж він не годує, не поїть, не чистить їх? І як котре занедужає, то чи чоловік не жалує його як члена своєї сім’ї, не шукає лікаря і не лічить його? Хіба ж при праці чоловік тілько навмисне збиткується над звіром? Навпаки, він придумав для Вола ярмо, щоб не зачіпляти посторонки йому за роги, і для Коня хомут, щоб шнури ані шлеї не душили його в груди. Він укриває його в мороз, підковує його для дороги, щоб не розбивав собі копит. Навіть дороги він робить для звірів, щоб могли ходити безпечно, розкопує провалля, будує мости через ріки, де сам міг би перейти кладкою. Ні, — закінчив речник людей, — коли звірі жалуються, що вони невольники у чоловіка, то й чоловік міг би жалуватися, що він у дуже значній мірі невольник звірів, невольник своїх невольників. Та чоловік не жалується. Він знає, що служба службу родить, що суспільний зв’язок власне полягає в тім, що зв’язані з собою — чи то звірі, чи люди — зрікаються одної часті своєї користі, своєї вигоди і своєї свободи для осягнення вищих цілей, більшого, обопільного добра.

 

Коли скінчив сей бесідник, промовив цар Соломон до звірів:

 

— Ви чули, що сказав речник людей? Чи маєте що відповісти на се?

 

— Маємо, — відповіли звірі, а їх речник виступив наперед і промовив:

 

— Великоможний і премудрий царю! Все те, що сказав речник людей, зводиться до двох точок. Одно те, що він покликався на святе письмо, яким буцімто задекретована наша неволя, а друге те, що покликався на ті добродійства та услуги, яких буцімто дізнають звірі від чоловіка. Роздивімо ж за рядом обі ті точки!

 

— Рішучо перечу, буцімто святе письмо декретує для звірів віковічну неволю у чоловіка. Коли там сказано, що чоловік сотворений на те, щоб володів землею, то се треба розуміти так, що він стоїть найвище в ряді божих творів, на вершку тої драбини, на якої нижчих щаблях стоїмо ми, інші звірі. Те його володіння відноситься не лише до звірів, але до всеї природи, до рік, гір, землі, моря. Ніде несказано, щоб володіння чоловіка над звірами було якесь інше, ніж володіння над іншими творами природи. А вже тим менше сказано там, щоб над одними звірами чоловік володів так, а над другими інакше, щоб одних держав у неволі, а других уважав за винятих з-під усякого права, переслідував і нищив на кождім кроці і всякими способами. Нехай і так, що чоловік — цар природи. Але ж цар у своїм царстві повинен бути справедливий і великодушний, шанувати права кождого підданого, а не кермуватися самою лише злобою і самоволею. Царство, де панує лише неволя, безправство і війна всіх проти всіх, не може бути оперте на святім письмі; се не царство по божому закону, а один ненастанний злочин.

 

— Покликаються люди на святе письмо, — мовив далі звірячий речник, — покличемося й ми на нього. Правда, там сказано, що чоловік має володіти звірами, але не сказано, що має різати й їсти їх. Навпаки, там сказано виразно: «Бог дав їм усяку ростину, що дає насіння, і всі дерева, що дають плоди, і сказав: «Се має бути ваша страва». Щоб люди вбивали звірів на страву собі, сього в святім письмі не знаходимо.

 

— Та сього не досить! Коли чоловік через свою захланність і глупоту переступив божий наказ і був вигнаний із раю, то бог іще раз наказав йому виразно: «Мусиш кормитися польовим зіллям», а до того додав: «В поті твойого чола будеш їсти свій хліб». Та ніде не сказано, щоб чоловік здобував собі хліб потом воловим, чи коневим, чи ословим, чи верблюдовим. Тягар праці наложив бог на самого чоловіка і справедливо, бо він переступив божий заповіт, поповнив гріх. Звірі не згрішили, то й кари не повинні терпіти. З якої ж речі сміє чоловік накладати на нас ярма, шлеї, та хомути, та посторонки? Він тілько довершує свій первородний гріх, виручаючися нами від тої кари, яку бог наложив на нього і лиш на нього самого.

 

— А тепер скажу ще кілька слів про ту дбайливість чоловіка за звірів, якою він так хвалиться. Забуває при тім лиш се одно, що вся та гарна дбайливість пливе у нього не з доброго серця, не з почуття справедливості і любові, а з брудного самолюбства. Чоловік береже нас для того, бо в нас бачить своє добро, свій маєток, свою користь. Він так само або й ще старанніше береже бездушне золото й срібло

 

і нікому, крім нього, не потрібне каміння. І коли він говорить, що задля нас завдає собі багато праці, то ми запитаємо його, чи мало-то він праці завдає собі, щоб видобувати з глибин землі золото, срібло, залізо і всяке каміння, зо дна моря перли та інші цяцьки, щоб будувати величезні і нікому ні на що не потрібні піраміди, вежі та мури? Ні, не нашим невольником є чоловік, а невольником своєї власної захланності, своєї гордості та своїх примхів. Ми ніколи не просили у нього помочі в наших злиднях; у дикім стані ми дуже добре вміли боронити себе від наших ворогів, помагати собі в хоробах. Ми були здорові, сильні та вродливі. Лише з чоловіком і з його нещасним володінням прийшов заколот у цілу природу, появилося багато хороб, невідомих давніше; боже прокляття, кинене в раю на нього, мов пошесть, перейшло й на нас, і ми мусимо тепер подвійно терпіти за його провину.

 

Вислухавши сеї промови звірячого речника, цар Соломон обернувся до людей.

 

— Ви чули, що наводять на свою оборону звірі? Що маєте на се відповісти?

 

Речник людей виступив наперед і сказав:

 

— Відповім коротко. Бороняться звірі письмом святим, доказуючи, що там нема виразного дозволу чоловікові вбивати звірів. Се зовсім хибна оборона. Там нема виразного дозволу на се лише для того, бо є виразний приклад самого бога. Бо там сказано, що бог, виганяючи з раю наших прародичів, дав їм за одежу шкіри звірячі. Що ж се значить? Очевидно, не що інше, як тілько те, що бог перший повбивав деяких звірів і познімав із них шкіри і тим самим дав приклад чоловікові, що й він повинен так робити.

 

Говорять звірі, що лиш одного чоловіка прокляв бог у раю і на нього одного наложив тягар праці. І се зовсім невірно. Вони забувають, що чоловік не сам згрішив, а приведений був до гріха Гадюкою, отже звіром. І що бог поперед нього прокляв Гадюку, а через неї й увесь звірячий рід. Адже ж у раю всі звірі жили сумирно, були ласкаві одні до одних і до чоловіка. Чи з чоловікової вини прийшла ворожнеча між звірами та ворожнеча звірів до чоловіка? І чи знають звірі, що, коли б не було на те божої волі, чоловік не міг би був сам перемогти їх пановання і заволодіти землею. Повстаючи против верховодства чоловіка, вони повстають против того порядку, який поклав сам бог на світі; бажаючи увільнити себе від людської переваги, вони бажають речі неможливої і противної всьому розвоєві природи.

 

Вислухавши таким робом оскарження й оборони, цар Соломон замкнув засідання і відложив його продовження на другий день, а послів велів гостити в своїх палатах, як і попереду.

 

IV

 

Опинившися самі між собою, звірячі посли почали міркувати, як стоїть їх справа і що їм робити далі.

 

— Погано стоїть наша справа, — мовив відпоручник коней. — Забагато провин ми звалили на чоловіка, а коли

 

вдасться йому виправдатися хоч від деяких, то вже ми програємо.

 

Але відпоручник вовків сказав:

 

— Що там виправдається? Як може він виправдатися від того, що само б’є в очі кождого неупередженого?

 

— Але не забувай, Вовчику, — мовив Слон, — що наш судія — також чоловік. І хоч він справедливий, то все-таки мозок у нього людський, і очі людські, і він далеко склонніший дивитися на се діло людськими очима, ніж вовчими.

 

А відпоручниця свиней мовила:

 

— А мені й мойому родові, по правді кажучи, зовсім байдуже до цілого того процесу. Бо й яка ж мені кривда від чоловіка? їсти мені дає, робити не велить нічого, береже мене, заганяє в хлівець, а взимі то й соломи стелить багато, так що я з діточками зариюся собі по самі вуха та й сплю, поки не покличуть до корита. Навіть жолуді, які я так дуже люблю, чоловік збирає восени або й отрясає з дубів, і сушить, і держить цілу зиму мені на закуску. А те, що ріже мене, то що за біда? Була я в дикім стані, різали мене ведмеді та вовки, моїх малих хапали навіть лиси, борсуки, рисі та всякий нікчемний звір. То чи не однаково ж мені гинути чи в зубах тих хижаків, чи й під ножем чоловіка? Ба ні, не однаково. Звір мене рве, шматує та калічить живу, а чоловік заріже швидко; звір поїсть троха мойого м’яса, а решту закопле, так що воно не раз гниє і пропадає. А чоловік чистить, крає та береже його, одно варить, інше в димах коптить, начиняє ним ковбаси. І подумати собі, яка-то радість у людській сім’ї, коли на столі появиться моя шинка, моя ковбаса, мої ноги або моя голова в студенині! Ні, говоріть, що хочете, а я у чоловіка не маю кривди і не хочу більше правуватися з ним.

 

— І я не хочу! — мовив Кінь.

 

— І я також, — мовив Кіт. — Адже ж ви знаєте, що мойому життю завидують навіть люди. Роботи ніякої не роблю, а те, чим я для них услужний, себто полювання на миші — то моя найкраща розкіш і охота. А вдень звичайно вилежуюся собі на печі, бавлюся з дітьми, і вже хоч яка бідна господиня, а все-таки мусить розстарати дрібку молока для дітей і для котика. Недаром люди і приповідку зложили, що лиш котові та попові добре жити на світі. Отим я говорю, що гріх би мені був жалуватися на чоловіка.

 

І з сими словами всі три відпоручники відлучилися від звірячої громади і пристали до людської.

 

Похнюпили голови інші звірі, побачивши се відступство.

 

— Аж тепер бачу, що наша справа стоїть погано, — мовив Слон. — Уже коли наші товариші тратять віру в її слушність...

 

— Е, що, байдуже про таких товаришів! — з погордою мовив Лев. — Що мені за товариш — Свиня! Звір безхарактерний! Тупоумний грубошкірець!

 

Слон трохи ображено покрутив трубою: бачите, Свиня його далека своячка, бо й він же грубошкірець.

 

— Ну, ну, — мовив він ущипливо до Льва, — ти на грубошкірцях дуже не їздь! Мають вони свій розум і характер. А щодо відступства від нашої спільної справи, то бачиш сам, що й твій любий своячок Котик ані на волос не ліпший від Свині. Йому аби своя вигода, а постояти за спільне діло — овва!

 

— Та ще зі Свині ані з Кота мені не дивно, — мовив Ведмідь. — Звісно, звірі, своя шкіра і своя вигода кождому наймиліша. Але Кінь! Розміркуйте лише його поступок! Адже він, може, найтяжче поневолений зі всіх звірів. Скілько-то різних способів придумав чоловік на визискання його сили, здоров’я, життя і тіла! І під верх його бере, сідло на нього накладає, і тягарі на його хребті возить, і в шлеї його запрягає, змушує тягти вози та сани. Та не досить того! А кілько-то разів чоловік для власної забави гонить його і змушує бігати щосили чи то в перегонах, чи то в прогульках! Кілько-то разів бідний Кінь, у шаленім бігу перескакуючи рови, плоти та інші завади, зломить ногу, хребет або скрутить карк і гине на місці! І того не досить! Чоловік зробив Коня спільником своїх найстрашніших злочинів против нас і против своїх же братів людей. Чи ж були би лови на грубого звіра без помочі коней? А головно — Кінь стає до помочі чоловікові в війні против інших людей, гине тисячами в битвах, проливає свою кров і кладе свої кості за діло, якого ані в зуб не розуміє і яке йому зовсім не цікаве. Та й сього ще не досить: чоловік любить його, поки він живий, годує його, чеше й чистить, іноді навіть цілує його морду, а проте бридиться його м’ясом, і коли він постаріється, окалічіє та не може робити, то або ще за життя виганяє його в ліс на поталу вовкам, або по смерті викидає його тіло на жир псам та воронам. Ну, і скажіть же мені, відки після сього всього у того Коня така прихильність до чоловіка?

 

— Блискучі шори, мабуть, отуманили його! — мовив Цап. — Я не раз бачив, як він, запряжений, вичищений, весь блискучий, аж сам не знає на яку ступити, задирає голову, озирається сам по собі, потрясає брязкальцями та перебирає ногами, так пиндючиться своїм рабським строєм! Уже, видно, рабство так ввійшло в його натуру, що за отакими цяцьками він забув про свою свободу і незалежність.

 

— Та годі нам говорити про тих відступників, — мовив розважний Слон. — Міркуймо про свою справу! Що нам робити далі? Чи достоювати свойого, чи відступити заздалегідь? Чи стояти на тім, що сказали наші речники, чи шукати нових свідків і доказів для свойого права?

 

— Я думаю дати спокій! Нащо нам клопоту? — мовив Бегемот. — Моя рада проста. Чоловік жиє на суші, — ми ховаймося в воду; там будемо безпечніші. Він удень воює, а вночі спить; ми переходімо з денного життя до нічного, щоб якнайменше стрічатися з ним. Отсе буде найліпше.

 

— Все товстошкірець товстошкірцем, — не витерпів Лев, щоб не огризнутися на бегемотове балакання. — А я чую в собі таку лютість, що, коли вирок випаде на нашу некористь, я готов кинутися на того премудрого царя Соломона і розшарпати його.

 

— Котячий розум незгірший курячого! — буркнув згірдно Слон. — І що ж ти найліпшого докажеш сим? Хіба ти не знаєш, що перед царем стоять ряди узброєних і ти, скачучи на царя, поперед усього скочиш на їх галябарди? Сам пропадеш а нашу справу попсуєш.

 

— А може би, — мовив Ведмідь, облизуючися, — може би, ми пригадали собі нашу стару добру приповідку: хто мастить, той їде? Адже ми за дурною головою і до царя прийшли голіруч, і перед трибуналом стали голіруч, — то й як же має наша справа виграти? От якби так кождому членові трибуналу по вуликові чистого меду-патоки... Я би вже віджалував для спільного добра.

 

— Тю, тю, дурний — загукали деякі розумніші звірі. — Гадає, що як сам любить мід, то вже й кождий інший готов за мід продати і душу і сумління. Сховайся зі своїм обридливим медом, що бджоли понадушували собі з животів. Ото лакітки знайшов! Тьфу!

 

Вуйко, почувши ті вигадки та сплювання, засоромився дуже і, бурчачи щось собі під ніс про брак смаку у тих глупих звірів, заліз у кут і, скулившися, слухав дальшої наради.

 

— Борони нас боже від такого кроку, як радить Бурмило, — остерігав Слон. — Наша справа чиста, а коли б ми попробували підкупувати трибунал, то аж тоді програли би напевно, ще й з соромом. А тепер, провадячи річ чемно, хоч і програємо, все-таки не наберемося сорому. А може-таки й зовсім не програємо. Слухайте. У мене виринула ще одна думка, і то завдяки Ведмедевій промові. Адже відпоручник людей сказав перед судом, що звірі самі собі винні, коли від давнішого панування над світом прийшли до теперішнього упадку. Мовляв: люди працювали і розвивалися, а звірі дармо час гаяли, не навчилися нічого і стратили те, що мали. Попробуймо завтра доказати, що се неправда, що й звірі, бодай деякі, також не їли дармо хліба і не прогавили марно всі науки мами-природи.

 

— А як же се докажемо? — запитали гуртом звірі.

 

— Пішлімо зараз післанців до бджіл і до мурашок. Се звірики хоч дрібні, але сильно зорганізовані. Вони мають свої держави, будують замки, кріпості, магазини, висилають колонії, збирають засоби — одним словом, живуть у таких упорядкованих відносинах, що й люди можуть багато дечого навчитися від них. Найліпший доказ, що не самі люди, але й звірі, і то навіть такі нікчемні комахи, як бджоли й мурашки, мають здібність до осягнення високого ступня цивілізації.

 

Всі звірі радо згодилися на Слонову раду і зараз же вирядили післанців до бджіл та до мурашок, щоб і вони вислали на завтра своїх речників до Соломонового трибуналу.

 

V

 

Другого дня засів цар Соломон на троні серед свойого трибуналу, і знов стали перед ним відпоручники звірів і людей.

 

— Чи має ще хто з вас сказати щось нового до того, що було сказано вчора? — запитав цар.

 

— Ми маємо сказати, — мовили звірячі відпоручники.

 

— Говоріть! — сказав цар.

 

— Великоможний царю і пресвітлий трибунале, — розпочав звірячий речник. — Учора речник людей сказав був, що ми, звірі, з власної вини стратили панування над світом. Бо коли нібито люди боролися, розвивалися, доходили до розуму і сили, гуртувалися докупи та працювали, звірі не поступали наперед, лишилися в первіснім стані і через те мусили уступити людям. Сьогодня ми маємо свідків на те, що се не вина звірів, а вина того ж чоловіка і його зажерливості. Коли більшина звірів опізнилася в розвої, послабла числом, утратила давніші місця свойого розселення і найліпші умови розвою, то се тому, бо все забрав чоловік! Він пильно дбає про те, щоб звірам не було змоги розвиватися; він рад і довіку держати нас у низькості та занепаді, бо се запорука його панування над нами. Де не сягає його рука і його пагубний вплив, там зараз звірі підносяться, робляться не лише численніші, кращі, вродливіші, сміліші, характерніші, але також розумніші. Що їм не хибує здібності до розвою й організації, на се маємо тисячі доказів. Чи птахи не будують гнізд із такого мізерного матеріалу, без ніяких приладів і так штучно та майстерно, що ніякий людський майстер не потрафить дорівняти їм? Чи ж коні та воли в стаді не вміють добре боронитися від напасті, одні стаючи досередини головами і фиркаючи задніми ногами, а другі стаючи назверх рогами? Чи ж журавлі та дрохви не служать навіть людям взірцем чуйності, не ставлять варти в часі жирування або нічлігу? Чи ж Крук не потрафить напитися води зі склянки з вузьким горлом, вкидаючи до неї камінці? Але ми маємо ще ліпших свідків, таких, що ствердять довідно, як то звірі, навіть дрібнесенькі і, сказати б так, безмізкі, потрафлять мудро урядити своє життя, коли чоловік не перепиняє їм.

 

— Що се за свідки? — запитав цар Соломон.

 

— Се бджоли і муравлі, — відповів звірячий речник. — Звели, великоможний царю, щоб вони станули перед твоїми світлими очима.

 

Цар махнув своїм скіпетром, і до зали ввели відпоручників бджіл і муравлів.

 

— Знаєте, про що йде справа перед моїм престолом і отсим світлим трибуналом? — запитав цар у відпоручників.

 

— Знаємо. Про те, чи чоловік має мати першенство на землі, чи ні.

 

— Добре. Що ж маєте сказати до сеї справи?

 

— Можемо, великоможний царю, — мовив речник муравлів, — сказати лиш те, що коли мати на увазі громадські порядки і наше майстерство, то люди багато де в чому не можуть зрівнятися з нами. Ми вміємо з найдрібніших пилинок, камінців та патичків здвигати такі будови, яких не здвигне ніяка людська рука. Ми коплемо підземні ходи, зводимо склепіння, будуємо вежі, мости та коридори, вміємо порозуміватися без голосу і знаходити дорогу в своїх безвіконних будовах. Ми знаємо поділ праці, провадимо війни, держимо дійну худобу і засіваємо для неї навіть поле потрібним їй зіллям, а деякі наші роди держать навіть невольників.

 

— А ми живемо в добре впорядкованій монархії, — мовила відпоручниця бджіл, — маємо поділ праці, доведений до крайньої досконалості, робимо будівлі, ще майстерніші від муравльових, і збираємо до них засоби корму, якого, крім нас, не зумів би приладити ніхто на світі, а вже найменше чоловік. І можемо з гордощами сказати, що чоловік не те що не допоміг нам у тім розвитку, а навпаки, простер свою неситу руку й на нас: коли йому подобається, виганяє нас із наших осідків або й зовсім нівечить нас, щоб покористуватися нашим добром.

 

— Що ти маєш відповісти на се? — запитав цар у речника людей.

 

— Відповім хіба те, що сі докази нічого не доказують. Заким чоловік доборовся до теперішнього свойого стану, звірі мали над ним перевагу і утруднювали йому кожду хвилю життя, кождий крок розвою ще далеко більше, ніж чоловік тепер утруднює їм. А проте він при сильній волі та ненастанній праці добився верховодства, яке тепер звірі хотіли би ганим коштом, царським вироком, відібрати йому. І не можуть звірі сказати, що чоловік тепер так зовсім загороджує їм дорогу до поступу. Кілько-то набідиться та намучиться не один чоловік, учачи Ведмедя танцювати, Коня та Пса різних штук, Попугая, Шпака та Крука говорити, а Кота свистати. Та що з того! Звірі не мають здібності передавати свойому молодому поколінню те, чого навчаться, і тому з кождим молодим поколінням приходиться зачинати науку наново. А щодо їх самоділкових будівель, то вони, певно, гарні, але біда лише в тім, що, раз навчившися робити їх, ані бджоли, ані муравлі за всі ті тисячі літ не змоглися на те, щоб зробити в них хоч один малесенький поступ, хоч одно уліпшення. Не мають що дуже хвалитися своїм громадським життям. Адже у бджіл сей порядок держиться на поневоленні всього жіночого роду і на щорічнім мордуванні всіх мужчин, а в муравлів на невільництві, яке у деяких родів доходить до того, що пануюча верства без помочі невільників навіть їсти сама не вміє. Чи се має бути знаком їх вищості над чоловіком або основою для їх рівноправності з ним?

 

На сьому цар закінчив розправу. Обі спірні сторони мусили вийти з зали, поки цар з радними радився, який би в тій скрутній справі видати вирок. Довго прийшлося всім чекати. В трибуналі були думки поділені, велися живі суперечки. Нарешті по трьох годинах покликано всіх назад до зали і возний крикнув голосно:

 

— Повставайте і слухайте вироку!

 

Настала глибока тиша. Цар Соломон, не встаючи зі свого престолу, промовив:

 

— Вислухавши докази сторін і погляди світлих дорадників, покликаних до сього трибуналу, я, цар Соломон, владою, даною мені згори, орікаю в справі між звірами і людьми про першенство на землі: звірі мають підлягати чоловікові, а чоловік звірам.

 

— Як же се так? — запитали разом відпоручники людські і звірячі.

 

— А так. Ті звірі, що досі, служили чоловікові, мають служити йому й дальше. Ті звірі, що досі жили на волі і або боролися з чоловіком, або тікали перед ним, будуть чимраз більше улягати його перевазі, їх число буде меншати і чоловік добиратиме чимраз нових і ліпших способів на їх винищення.

 

— Де ж тут друга половина вироку, премудрий царю? — крикнули благально звірячі відпоручники.

 

— З тими звірами, що йому служать, має чоловік поводитися як зі слугами, близькими йому натурою і призначенням, як з творами, що так само родяться, ростуть, почувають голод і спрагу, біль і радість, смуток і втіху, як він. А тих, що йому ворожі, нехай убиває без зайвої муки.

 

— Де ж друга половина твойого вироку, премудрий царю? — ще раз крикнули звірячі відпоручники.

 

— За тих звірів, що йому служать, має чоловік дбати, має працювати і турбуватися за них, служити їм у їх хоробах і припадках, — мовив далі цар Соломон.

 

— Се він чинитиме для власної користі, премудрий царю! — мовили звірі. — Але друга половина вироку обіцяла нам...

 

— Дурні ви, невидющі! — крикнув, розсердившися, цар Соломон. І, підвівши праву руку, взяв нею положену обік себе на гаптованій подушці невеличку чорну паличку з великим блискучим діамантом на кінці.

 

— Всі, хто тут у залі, дивіться пильно на сей камінець, що на кінці сеї палички! — мовив цар і підняв паличку та держав її нерухомо просто перед собою.

 

Всі звернули очі на діамант.

 

— Що бачите?

 

— Нічого не бачимо, — відповіли всі в один голос. — Блиск того каменя сліпить наші очі.

 

— А тепер? — мовив цар і замахнув паличкою широке півколесо.

 

По залі пройшло глухе стогнання, окрик здивування і жаху, без виразних слів. Усі повитріщали очі на невидане диво.

 

Від замаху чудодійної палички в залі зробилося якесь дивне світло. Всі предмети, що були вперед видні, нараз зробилися якимись безмірно великими; їх віддалення від очей також збільшилося так страшенно, що вони немов щезали, робилися якісь прозірчасті, мов тінь або рідка мла. Натомість, у безпосередній близькості, всі побачили незліченні дрібні істоти — кульочки, палички, голки, хрестики та ниточки. Вони літали непроглядними хмарами скрізь у повітрі, плавали цілими струями при кождім русі, при кождім подуві, чіплялися міліардами кождого тіла, і де тільки знаходили собі поживу, крихіточку слини, плину, клею, поту, там зараз прилипали, росли, насисалися, пучнявіли і розпадалися, лишаючи по собі маленьку крапелиночку отруйного плину. І тут же на очах у всіх протягом кількох хвилин кождий міг бачити, як у кождого його сусіда — на тілі, в очах, у вухах, у роті, в крові, в легких (усі тіла при тім дивнім світлі робилися прозірчастими, великі тіла неначе щезали, а зате видні були тільки ті маленькі, невидні для голого ока) — скрізь творилися тисячі, міліони гнізд тих дивних, дрібненьких істот і кождої хвилі грозили затроїти, зіссати, знищити кожде найбільше тіло. Зачудувані відпоручники бачили, як ті таємничі маленькі істоти не минають нічого і нікого, чіпляються навіть стін, мурів, гладко полірованих стовпів, усюди липнуть, всисаються, гризуть без зубів і множаться, множаться безнастанно, страховинним способом і нечуваними числами.

 

Та, придивляючися ближче, вони спостерегли, що ті дрібнесенькі істоти, хоч без очей, без ротів, без ніяких знарядів, хоч усі майже однакові між собою, все-таки виявляють деякі різниці і відповідну до них ворожнечу між собою. Кульочки кидалися на прутиків і пожирали їх; прутики своєю чергою давалися взнаки тарілочкам, бляшкам або іншим кульочкам. І в тім таємнім світі йшла ненастанна боротьба, далеко лютіша, ніж у світі, доступнім для людських і звірячих очей. Тут гибли щохвилі міліони, але рівночасно і народжувалися міліони; по правді, тут не було ні вродин, ні смерті, бо ж усе те хиталося між двома берегами: кульочка пучнявіла і розпадалася на дві — не мертві, але живі, менші кульочки.

 

Всі присутні стояли довго, мов ошоломлені тим нечуваним видом.

 

— Бачите тепер, хто властиво ваш пан і ваш ворог? — мовив Соломон і махнув паличкою в противний бік, і дивне видовище щезло.

 

— Отсі маленькі істоти не дбають про вашу суперечку, — мовив далі цар. — Незримі і недосяжні для вас, вони дні й ночі, кождої хвилини облягають, точать, заповнюють вас. Ваше тіло опирається їх напорові, доки здорове, і здорове доти, доки знаходить у собі соки, що можуть пожирати, розтоплювати тих приблуд. Та нехай між ті їх міліарди заблукається одна бульбашечка іншого роду, против якої ваше тіло, ваша кров, ваша слина не має соків, і вона протягом короткого часу розмножиться в вашім тілі і довкола вас, затроїть вашу кров, затроїть повітря, яким ви дихаєте, і ви, велетні, падете жертвою тої незримої бульбашечки, яких міліони, зложені на купу, таки ще незримі для вашого ока. Ось вам друга половина мойого присуду. Отсим дрібнесеньким звірам будете підвладні всі ви, люди й звірі. Коли на них зійде така порода, ви будете тисячами і міліонами гинути безпомічно. Аж як знайдете способи боротися з ними, тоді... ну, та тоді не треба вам буде ніякого суду.

 

Цар махнув рукою на прощання, і всі вийшли з зали.

 

Від того часу вже звірі не правувалися з чоловіком.

 

 

XX

 

БАЙКА ПРО БАЙКУ

 

І

 

— Але ж се все байки! — в один голос закричали діти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в тій книжці.

 

— Так, дітоньки, байки. А знаєте ви, що то байка?

 

— Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда.

 

— Овва! А хто ж то сказав вам се?

 

— Ми самі так думаємо.

 

— Ну, то подумайте ліпше. Хіба ж се не правда, що вовк їсть барана, лис курей, сови пташок?

 

— Та се правда. Але ж ти оповідав нам, що лисичка копала поле і їла паляниці з медом, що вовк їхав на ослі в село, бажаючи бути війтом, що крук ніс у дзюбі головню і розложив огонь, і всякі такі несенітниці. Се вже не може бути.

 

— А коли не може бути, то пощо ж ви слухали?

 

— Пощо слухали? Бо цікаво.

 

— Що ж тут цікавого? Як може неправда бути цікава?

 

— Власне неправда найцікавіша! Се так смішно подумати, що вовк хоче стати війтом, що лис сидить у бочці з фарбою, що кіт говорить побожні вірші...

 

— А якби я почав оповідати вам, що вовк літає в повітрі, лис плаває в воді, кіт живе в норі під землею, то як думаєте, се була би правда чи неправда?

 

— Авжеж, неправда.

 

— А було би цікаво?

 

— Зовсім ні.

 

— Значить, не кожда неправда цікава?

 

— Та так, не кожда.

 

— Ну подумайте ж тепер, котра неправда цікава?

 

Діти задумалися. їх маленькі головки працювали, оченята блищали, але думки не клеїлися докупи.

 

— Візьміть для легшого зрозуміння два рисунки. Ось на однім нарисуємо барана з шістьма ногами. Як гадаєте, правдивий се баран?

 

— Та ні.

 

— А смішний?

 

— Також ні.

 

— Так. Се баран-каліка, а вид каліцтва збуджує в нас жаль, а не сміх. А тепер гляньте на отсей рисунок: осел грає на фортеп’яні. Правда се?

 

— Та ні.

 

— А смішно?

 

— Навіть дуже смішно.

 

— Що ж тут таке смішне?

 

— Те, що осел узявся не до свойого діла, робить щось таке, що можуть робити тілько люди.

 

— Чи всі люди?

 

— Навіть не всі люди. Ті, що вміють грати, можуть братися до сього, а ті, що не вміють...

 

— Таких, здається, якось називають?

 

— Еге, їх так і називають ослами.

 

— От і бачите! І ми дійшли до кореня! Значить, є осли й між людьми?

 

— Авжеж, є.

 

— Значить, коли я нарисую осла при фортеп’яні, то се не буде конче така цілковита неправда! Ну, а як думаєте, є межи людьми й інші звірячі натури: хижі вовки, хитрі лиси, добродушні слони, зрадливі круки, напасливі сови?

 

— Кажуть, що є й такі.

 

— От і бачите! Значить, говорячи про звірів, я не говорив цілковиту неправду. Певно, що дійсний кіт не говорив побожних віршів, але чи один же то облесний чоловік говорить такі слова, дибаючи на людську згубу! Дійсний осел не засяде грати на фортеп’яні, але кілько ж то двоногих ослів брязкає на фортеп’янах і інших струментах і загалом роблять такі роботи, котрих не вміють, до котрих би не повинні братися! Значить, дітоньки любі, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати:

 

— Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіми вашими звірячими примхами та забагами. Адже ж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли — не їх, а себе самих!

 

— Ну, се, мабуть, не зовсім так, як ти кажеш, — мовив до мене один старшенький хлопчик. — Якби так було, то треба би оповідати байки самим старшим людям, нехай би з них пізнавали свої хиби. А у дітей таких хиб звичайно ще нема, то пощо їм того? А тим часом старшим людям байок не оповідають, і вони їх навіть не люблять слухати, тілько власне діти. Для дітей мусить у них бути цікаве щось інше.

 

Правда, як розумно говорив той хлопчик? Він думав і привик уже в’язати одну думку з другою.

 

— А як думаєте, любі мої, — мовив я на те, — чи маленьким дітям можна давати їсти твердий хліб, волову печеню, капусту?

 

— Ні. Вони би від того занедужали. їм дають кашку на молоці.

 

— От і бачите! Гола, повна правда життя — то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А при тім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди. Колись, як іще всі люди були прості, невчені, з дитячим розумом, усі вони любувалися байками так, як тепер любуються діти.

 

— А я найліпше люблю байки через те, що мої мама оповідають їх так гарно, так рівно-рівно, такою добірною мовою, — мовила дівчинка-школярка.

 

— Так, дітоньки! Се велика правда. Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті.

 

— А кажуть, є такі пани, що хотіли би відібрати нам нашу мову, заборонити нам думати і говорити по-свойому. Чи то може бути правда?

 

— Правда, дітоньки. Є такі люди, що їх коле в очі те, що ми є на світі, раді би, щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують мені ту синицю, що збиралася спалити море.

 

— О, о, о! То синиця збиралася палити море? А то за що? Як?

 

— Слухайте, дітоньки як то було!

 

II

 

Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розігралося море, затопило корчик і з ним разом Синиччине гніздо. Сама Синиця ледве втекла жива, а її яєчка поплили з водою.

 

Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скалі над морем та й як не почне сварити та лаяти море!

 

— Ти, погане та нікчемне море! Ти, безглузда темна сило! Ти, захланна безодне! Ти, нездале, непотрібне, нехарапутнє море! Як ти сміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь світ стиду нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень, ні вночі, поки мені не вернеш моєї страти!

 

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

 

— Що, ти смієшся з мене, ти, нечесне, несумлінне, неблагородне море! — пищала Синиця. — Зараз мені ввіддай мої яйця, бо, їй-богу, помщуся на тобі!

 

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

 

— Ти думаєш, що я не зумію помститися? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я безсильна супроти тебе? А бачило ти, безглузде море, яка маленька іскра, а який великий ліс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси мені зараз моїх яєць, то, їй-богу, я запалю тебе.

 

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

 

Страшенно розлютилася Синиця і поклялася не спочити, поки не запалить море. Вона полетіла до Хробачка-Світлячка і мовить йому:

 

— Слухай, Світляче, ти маєш огонь на животі. Ходи зо мною, поможи мені запалити море.

 

— Не можу, Синичко, — мовив Світляк. — Мій огонь світить уночі, але не гріє і не палить. Іди до Блудного Огника, може, він тобі що поможе.

 

Полетіла Синиця над болото, сіла собі на вільховім корчі та й чекає, поки наблизиться до неї Блудний Огник. А там їх понад болотом кільканадцять ходило та все, мов п’яні, писали мисліте понад болотом. Нарешті один надлетів близько Синиці.

 

— Гей, Огнику-братику! — кричить до нього Синиця. — Задержися хвилечку, маю тобі щось сказати.

 

— Не можу задержатися, не маю коли, — відповів Блудний Огник. — Але говори, що маєш говорити, я тут буду нипати коло корча, то все почую.

 

Розповіла йому Синичка своє горе і просить:

 

— Ходи, поможи мені спалити те погане море!

 

— Не можу, Синичко, — відповів Огник. — Я ось тут на болоті роджуся і тут мушу гинути, а ще до того не смію ані одної хвилечки спочити, так що навіть свічки від мене не засвітиш. Але чому ж би тобі не вдатися до Крука? Він до таких річей майстер. Адже я чув, що він увесь сов’ячий народ у печері спалив. Піди-но ти до нього.

 

Полетіла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горі і запалити море.

 

— Не можу, Синичко, — відповів Крук, поважно похитавши головою. — Той огонь, що від нього згоріли сови, то простий людський огонь, що я вкрав он там на пасовиську. Але такий огонь моря не спалить, він сам гасне в воді. Щоби спалити море, на те треба би іншого огню, а де його роздобути, я й не знаю. От знаєш що, іди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзюбом чудесний огонь викресати. Може, сей придасться тобі на що.

 

Подякувала Синиця Крукові за добру раду і полетіла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудитися та викресати для неї дзюбом огню, чей би від нього занялося море.

 

— Не можу, Синичко, зробити сього, — відповів Бузько, задумавшися і ставши на одній нозі. — То колись наші діди-прадіди вміли, кажуть, дзюбами огонь кресати, а ми вже не вміємо тої штуки. Та й ледве чи сей огонь придався би тобі на що. Мені здається, що, щоб запалити море, на те треба огню з самого неба. Полети-но ти до Орла. Він щодень літає під саме сонце і знайомий у небесних сторонах, може, він тобі що поможе.

 

Поклонилася Синичка Бузькові та й полетіла до Орла. Летить, а все собі думає: «Чекай ти, погане, недобре море! Я тобі покажу, що може проста, покривджена Синиця! Вже я не я буду, коли ти не відпокутуєш тяжко за своє злодійство!»

 

Прилетіла до Орла, розповіла йому свою кривду та й просить, кланяючися йому в ноги:

 

— Та вже ви, нівроку вам, ваше величество, не погордуйте бідною покривдженою Синицею, роздобудьте мені небесного огню, щоб я спалила те нікчемне море і помстилася на нім за свою тяженьку кривду.

 

Але Орел, вислухавши її мову, як не затріпоче крилами, як не закричить, аж Синиця забула, чи жива вона, чи ні.

 

— Ах ти, дрантива Синице! А хто ж тобі казав класти гніздо на морському березі? Хто тобі казав задиратися з морем! То через твою дурноту я маю для тебе красти з неба огонь? Зараз мені забирайся! Звий собі гніздо он там у терні на могилі, нанеси яєць і висиджуй їх, розумієш? То твоє собаче право, а до моря тобі зась!

 

Одержавши таку резолюцію, Синиця зараз успокоїлася, а за кілька неділь уже справді мала нове гніздо і нові яйця, сим разом не на морськім березі, але в терні на могилі.

 

 

___________________

* Облизня спіймати — зле на чім вийти, датися одурити.

* Дика свиня.

* Погана, лиха

* Капелюх.

*Корси — кривулі при санях; корсоногий—з покривленими ногами.

* Без оглади.

* У нас зовуть сього пташка також Воловим очком.

* Потерчата — загублені, не знати чиї діти, приблуди.

* Буду, яму.

*Знак бойовий.

* Рожанець, по якім моляться монахи.

 

24.09.1979