День в історії
15 березня 44 р. до н. е.
Березневі Іди
Вбивство Гая Юлія Цезаря
В цей день, 15 березня 44 р. до н. е., було вбито одного з найвідоміших римлян – Гая Юлія Цезаря. Цю історичну постать ми знаємо, як генія, який став символом цілої епохи, як відважного та успішного полководця і талановитого політика. Його розпорядження (достатньо згадати запровадження календаря) збереглись в пам’яті на тисячоліття. Відомі крилаті вислови Юлія Цезаря («Прийшов, побачив, переміг», «Жереб кинуто», «Краще бути першим тут, ніж другим у Римі») залишаються для нас настільки знайомими, що вже, здається, це сказано не ним, а нами. Ми часто переповідаємо легенди про вміння одночасно писати і вести бесіду (або читати), десь чули про те, що матір Цезаря народила його внаслідок розтину, звідки й ніби назва операції – кесарів розтин (Цезар, Чезаре, Кесар). Історичні постаті, як їх у нас прийнято називати з певною помпезністю і великими привілеями, завжди слугують потужним магнітом для таких оповідок. Проте, все це тільки через те, що ми не знаємо, як жили люди понад дві тисячі років тому. Так ось: римляни читали не про себе, а вголос. Для них це була звичайна справа. Тому, уявіть собі, як Цезар міг би читати і розмовляти з товаришами одночасно. Щодо його народження, варто лише зазначити, що в давньому Римі дійсно робили кесарів розтин, але тільки мертвим жінкам, аби врятувати дитину. Мине півтори тисячі років, як лікарі навчаться робити такі операції на живих.
Читаючи загальну біографію Цезаря, може виникнути враження, ніби перемоги та успіхи самі його знаходили, проте це не буде правдою. Він був настільки амбітним та честолюбним, що, напевне, сам би відмовився від виграшу без боротьби. Сучасники згадували, що в першу чергу його вирізняла поведінка в критичних ситуаціях. Виникало враження, ніби він отримує особливе задоволення, справляючись з труднощами. Тут не варто дивуватися, адже Цезар, з одного боку, був типовим представником римського патриціату, який змалечку ріс на ідеях стоїцизму (про те, що треба гордо зносити усі труднощі та невдачі життя, допоки воно має сенс), а з іншого – дуже неординарною особистістю. На підтвердження останнього твердження слід згадати один цікавий і характерний випадок. Коли Юлій Цезар поїхав керувати військами в Іспанії і провадив там успішні походи проти непереможних до того племен, він, як згадує історик Гай Светоній Транквілл, побував у храмі Геркулеса в місті Гадес (тепер Кадіс), де побачив статую Александра Македонського. Светоній пише, що Цезар сумно зітхнув при цьому. Плутарх, натомість, вважає, що навіть заплакав. Друзі спитали його: «Що трапилось?» і Цезар відповів, що в його віці Александр підкорив уже цілий світ, а він ще не зробив нічого достойного. Не інакше як через це, Плутарх у своїх порівняльних біографіях поставить пізніше Цезаря в пару саме до Александра.
Вважають, що неймовірні політичні досягнення вдалися Цезарю завдяки народній любові. Її він завойовував не менш наполегливо ніж галлів. Перші посади, які йому дісталися в Римі, Юлій Цезар відразу ж використав для популізму. Звичайно, зараз цей термін має негативне забарвлення. Однак конотація, з якою його вживали в часи пізньої Республіки, чи ранньої Імперії зовсім інша. На той час Рим політично ділився не тільки на прибічників Луція Корнелія Сулли і Гая Марія, а й на оптиматів і популярів. Перші виступали за зменшення впливу народних зборів і розширення можливостей сенату. Другі, натомість, опирались на народну підтримку. Саме цей шлях і вибрав Гай Юлій Цезар. І треба сказати, що й тут він не помилився. Ще від самого початку Цезар витрачав власні кошти на ремонт Аппієвої дороги (офіційно займав посаду її наглядача), бої гладіаторів, роздачі хліба та грошей (коли займав посаду еділа). Народна підтримка допомагала йому неодноразово, зокрема і в момент небезпеки, коли його підозрювали в змові Катіліни. Це призвело до шалених боргів і незадоволених кредиторів. Проте Цезар знаходить вихід у війні. Спочатку в Іспанії, згодом – у Галлії. Тільки війна і солдати можуть дати йому те, що він хоче. Однак туди, до подвигів, його не пускали ті ж самі кредитори. Це могла бути безславна невдача високих намірів, але навіть у цій ситуації Цезаря рятує ще один його талант – дар переконання. Йому вдається вмовити найбагатшого на той час римлянина – Марка Ліцинія Красса, аби той поручився перед набридливими кредиторами. Цікаво, що Цезар був дійсно фантастичним оратором. Тут не слід скупитись на похвалу, якщо сам Марк Туллій Ціцерон визнавав його талант (врахуємо при цьому, що Ціцерон, м’ягко кажучи, недолюблював Цезаря).
Саме війни принесли Цезарю славу і почесті, саме через них ми знаємо «Veni, vidi, vici», чи вислів: «Перейти Рубікон». Легіони зберігали йому вірність і любили його з тієї ж причини, що й плебеї. Цезар не скупився на виплати, справедливо розподіляв здобич і був милостивим (за мірками римлян). Він умів і знав, як перемагати. Тому серед солдатів мав великий авторитет. Недаремно, нам відома історія, про те, як йому вдалося приборкати бунт одним словом. Цезар звернувся до ветеранів десятого легіону, які з погрозами вимагали звільнення та виплат, і замість звичного «Воїни», сказав «Громадяни». Почувши таке, легіон (5–6 тисяч солдатів) замовк і, загартовані в численних битвах, ветерани почали кричати, що вони його ВОЇНИ. А опісля інциденту солдати добровільно попрямували за Цезарем на війну в Африку.
Серед легіонерів поширювався образ Цезаря, як одного з них, адже їх командир був завжди поруч: чи то в атаці, чи при довгих переходах. Любили вони й пожартувати над ним, співаючи пісню: «Цезар підкоряє Галлію, а Цезаря – Нікомед». Справа в тому, що в молодості Цезар був коханцем царя Віфінії (сучасна Туреччина).
Зараз нам видається, що Цезар – це такий собі ідеал римлянина, ідеал правителя, котрого вбили підступні змовники, яких ніхто не підтримував. Однак, це не зовсім так. Давньоримські автори (Пліній Молодший, Публій Корнелій Таціт, Гай Светоній Транквілл) дивились на часи «справи громади» (дослівний переклад фрази «res publica»; можливо ще «спільна справа»), як на золоті часи. Для них, та й не тільки, коли доводилось обирати серед перших імператорів кращого, уособленням доброго правителя був Октавіан Август. Натомість той, хто став «винуватцем смерті» республіки не міг стати ідеалом у цьому сенсі. Звичайно, що воєнні заслуги і народна любов вищеназваними авторами розглядались як прояви діяльності генія. Тут сумнівів бути не могло. Цікаво, що через облисіння, Цезар і зовнішньо не нагадував ідеал римського суспільства, адже алопецію висміювали. Кажуть, що саме через це він отримав право постійно носити лавровий вінок (до речі, в Римі також вважали, що лавровий вінок береже від влучання блискавки.) Сучасники Цезаря любили жартувати над ним з цього приводу, оскільки знали, як сильно він комплексує. Светоній пише, що Цезар спеціально зачісував волосся з тім’я наперед і так прикривав залисини. Плутарх згадує слова Ціцерона, який підозрював Цезаря в тиранічних намірах, але казав: «Коли я бачу, як ретельно укладене його волосся і як він поправляє його одним пальцем, мені завжди здається, що ця людина не може задумати такий злочин, як повалення римського державного ладу». До слова, не тільки Цезар страждав через облисіння. Наприклад Гай Цезар (відомий нам, як Калігула) не терпів коли хтось на нього дивився згори, саме через ту ж саму проблему, а імператор Отон носив накладне волосся.
У день березневих ід, 15 березня 44 р. до н. е., Гаю Юлію Цезарю завдали 23 удари мечем в курії Помпея. Вважають, що смертельною була лише одна, друга, рана, завдана у груди. Всім відома фраза, пов’язана із подією: «І ти, Бруте», насправді не прозвучала. Светоній пише, що Цезар, побачивши Марка Юнія Брута, сказав: «І ти, дитя моє?». Мабуть більш знану версію придумали пізніше. Тому вже у трагедії Вільяма Шекспіра «Юлій Цезар» лунає фраза: «Et tu, Brute?». Як зазначає Плутарх, після цих слів змовник завдав Цезарю удар мечем у пах. Мабуть, у Брута були з ним свої порахунки, адже Цезар, як пишуть, мав інтимні стосунки із його матір’ю, а, також, за Светонієм, і з сестрою.
У своїх «Історіях» Геродот згадує одну цікаву і повчальну історію, яка стосується суперечки лідійського царя Креза і грецького мудреця Солона про людське щастя. Останній наводить аргументи, що людина є іграшкою випадку і судити про те, чи вона щаслива, можна лише тоді, коли вона помре, і коли можна поглянути на весь її життєвий шлях. Светоній, пише, що Цезар боявся повільної смерті, та якось прохопився, що зичить собі раптової. Так воно і сталось. Правий був Солон. Щасливий був Цезар, щасливий по-своєму.
Володимир Зілінський, кандидат історичних наук
«Per Aspera» 