Наші люди — непереможні. Не дивлячись на війну, на побутові складнощі, на далечінь від рідної домівки, вони знаходять сили жити і творити.
Краматорчанка Світлана Телицина свої почуття висловлює у красивих чуйних віршах.
Ми вирішили познайомити наших читачів з талановитою краматорчанкою, і попросили поетесу розповісти про себе і свою поезію.
“Я Світлана Телицина, мені 43 роки. За спеціальністю – філолог. Навчалася в Слов’янському педагогічному інституті.
Так склалося життя, що з чоловіком вирішили жити і працювати в Краматорську. Це місто дуже сподобалось своїм затишком, чистотою, можливістю розвиватися. Жодного разу за 20 років не пожалкували про своє рішення.
Зараз викладаю в Краматорському вищому професійному торгово-кулінарному училищі.
З початком війни наша сім’я виїхала до Дніпра, але серце залишилося вдома.
Писати почала ще зі студентських років. Збірку поки не планую, щиро кажучи, не вважаю, що доросла професійно до неї. Хоча поезія – це не просто хоббі для мене, це голос моєї душі, можливість висловити те, що хвилює або надихає.
А надихнути може будь-що і будь-хто: закохана пара, красивий захід сонця, посмішка дитини…
Те, що зараз відбувається в Україні, також, звичайно, не може пройти повз мене.Так з’являється патріотична лірика, вірші про те, що болить.
Свого роду, поезія – це ліки,які допомагають висловити те,що переживаю глибоко всередині.
Моя улюблена українська поетеса – неймовірна Ліна Костенко. Дуже подобається ії витонченість,аристократизм,щирість, неповторність, духовність.
Її поезія близька мені за своїм осмисленням любові і краси. Улюблені рядки: ,,І все на світі треба пережити. І кожен фініш — це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варто..”
Дуже чекаю на Перемогу.І вона буде обов’язково. І будуть нові вірші,і сльози радості, і пісні…”, – сказала Світлана Телицина.
Україна
… Я маю синьо-жовті крила,
Тендітні й сильні водночас,
Мої надірвані вітрила,
Бринять у цей буремний час.
Лунаю громовичним співом,
Живу і воскресаю знов,
Тремтливо,стрімко,гомінливо
Я проповідую любов…
Ганяю венами сумління,
У цей закостенілий рік.
Пошкоджене людське терпіння,
Тримаю на руках своїх…
Впаду пекучою сльозою ,
І проросту живим зерном,
У серці кожного героя,
Спинюсь нарешті вічним сном..
Он, бачиш, в небі так щемливо,
Летять і плачуть журавлі,
Я хочу ,щоб жили щасливі,
Мої сини на цій землі…
***
Я свою намалюю весну,
Що без спалахів, вибухів, смерті,
Де опісля зимового сну,
Замажорить у в кожного в серці…
Запульсує у ритмі життя,
У смарагдових бризках природи,
Березневе стрімке каяття,
Закружляє у вальсі негоду…
Буде пахнути квітень бузком,
А не чорним прогорклим світанком,
І квітковим рядном під вікном,
Й над садами прозорим серпанком.
І пташиними зграями знов,
Вихвалятися кольоровокрило…
Вишні ніби наллються вином,
І до нас посміхнуться звабливо.
Орігами страшної зими,
Я подалі від себе сховаю,
Ще півкроку,ще мить до весни,
Я на неї так довго чекаю….
***
От би поблукати сонним містом,
Ввечері,десь близько двадцять першої.
Щоби у кафешці зупинитись І посмакувати каву з печивом..
В затишній кав’ярні – завжди людно,
завітринно, тепло, перламутрово.
Вільний столик з квітами у лютому…
Сяду й плечі шаликом закутаю,
У повітрі пряно-оксамитовім,
Так знайомо, ароматно-кавово.
Час, спинившись, виринає митями:
Лиш ковток- і можна жити заново…
Тет-а -тет я залишусь з еспресо,
Що гірчить рабустою звичайною…
В місці капучинових експресів,
Причаїлась станція ,,кохання”…
Моє місто
Мов передзвонами музичних терцій,
Яскраве,сонцесяйне, молоде,
Воно тремтить пульсацією в серці –
Таке знайоме,затишне ,живе..
Там бризками блищать нові фонтани,
Замішуючи акварель в воді.
Там з першим сонця променем ласкавим,
Пташині співи чутно звідусіль,
Співає місто гучно і протяжно,
Буденним ритмом трудівного дня,
Гудки заводів – голоси поважні,
В його куточок кожен долетять…
Вночі ж яскраво сяє ліхтарями,
І фарами підблимує машин,
І молоді сміється голосами,
І сон охороняє дітлахів…
Воно моє,завжди просте і справжнє,
Від центру – до околиць, кожен крок!
Я навіть колір й запах пам’ятаю,
Знайомих і запилених стежок…
Мов зшите з вулиць й вуличок маленьких,
З вітрин крамниць, з неонових реклам,
З кав’ярень, парків і зелених скверів,
Із тихих двориків, де з друзями гуляв..
Все виткане із тисячі відтінків,
Із сотні фарб квітучої весни,
За тебе я молюся, місто рідне.
Ти вистоїш у цій страшній війні…
…На площі Миру сяду відпочити,
Під тінню віт смарагдових дерев…
Для мене ти – найкраще місто в світі,
Найкраще, найрідніше, бо – моє…
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
