Половецький сувенір Україні
Polovets souvenir for Ukraine
Автор — Олександр Іванович Галенко (21.06.1960) – український історик, тюрколог, джерелознавець; кандидат історичних наук, керівник Сектору дослідження цивілізацій Причорномор’я Відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України, доцент кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська Академія».
Здобуття хрестоносцями Константинополя 1204 р. – знаменита подія світової історії. А от тяжка поразка тих самих хрестоносців під Адріанополем 13-14 квітня 1205 р. акурат у першу річницю тріумфального вступу у Царгород, зрозуміло, розрекламована менше, хоча не поступається сенсаційністю. Це в Болгарії вона стала важливою віхою національної історії, адже cлава переможця дісталася болгарському царю Калояну (1197-1207). Утім, ніколи не було таємницею, що на боці Калояна билися половці. Проте українську історичну науку ніколи особливо й не займали події, що не стосувалося українського народу. Тому чергова, вже 812-та річниця, тут проминула непомітно. “Енциклопедія історії України” (щойно відзначена Державною премією) теж не згадує про неї.
Привід згадати все ж таки про цю подію в Україні подають нещодавні відкриття, які стосуються участі в ній половців. Причетність України до події світового значення заохочує також замислитись над місцем степу в українській історії, тим більше коли країна б’ється за свій вибір поміж Європою та Євразією.
Секрети половецької перемоги
Про участь половців у битві при Адріанополі писали усі свідки. Французький воєначальник Жоффруа де Віллардуен, який сам брав участь у битві, назвав їх коменами, відомим латинським терміном для половців. Добре обізнаний грецький хроніст Нікіта Хоніат назвав їх – за візантійською літературною традицією – скіфами. Самі ж половці називали себе кипчаками, а слов’янська назва була її перекладом. Це був народ, а точніше великий союз племен тюркського та монгольського походження, що в 11 ст. зайняв степи від Дунаю до Монголії. В ісламському світі ці степи називалися по-перськи Дешт-і Кипчак, а в слов’ян – Половецьким полем. Болгарські царі родичалися зі старшими половецькими князями і часто діставали від половців підмогу, очевидно, ділячись здобиччю.
Хрестоносці на початку 1205 р. прагнули захопити місто Адріанополь, мешканці якого повстали проти латинян в розрахунку на допомогу Калояна. Отож останній йшов виручити повсталих та зупинити латинян, які зажадали покори й від нього.
Адріанопольська битва (1205)
Ще на підході до міста передовий загін половців вийшов на табір хрестоносців. Хрестоносці побачили, що супротивник був озброєний лише луками та стрілами і легковажно одягнений у баранячі кожушки. Один з лицарів, Робер де Кларі, так і писав, що половці скидалися на хлопчачу зграю. Лицарі кинулися на легку кінноту, яка, зрозуміло, почала втікати. Лицарі гналися кілька кілометрів, але, не наздогнавши, повернули стомлених коней до табора. От тоді половці почали обстрілювати відступаючих з луків і поранили багато коней. Це була болюча втрата.
Коні відігравали ключову роль в основному тактичному прийомі лицарів-хрестоносців – наступі клином, який розривав бойові порядки супротивника. Візантійська принцеса Анна Комніна колись дотепно зауважила, що франк на коні здатен пробити вавілонську стіну, а без коня стає іграшкою для будь-кого. Закономірно, що увечері на нараді в імператора Болдуїна І переполошені командири дали слово ні за що не ганятися за половцями. По усьому таборі оголосили заборону будь-кому хизуватися своєю вправністю.
Та половці вміли не лише гасати на конях і стріляти з лука. Вони також вправно билися списами та шаблями у герці. Їхні баранячі кожухи та шкіряні панцирі захищали приблизно так само добре, як і кольчуги. Тільки доводилося латати дірки після кожного бою. Дехто з воїнів, як свідчать половецькі статуї з України, прикривав груди круглими металевими платівками. Так чи інакше вигляд половців обманув задавакуватих хрестоносців, вбраних з ніг до голови у метал. На додачу половці мали перевагу у рухливості і злагоджено маневрували великою масою. Так вони могли і завдавати ударів, і увертатися від смертельно небезпечних, але менш поворотких франків.
Наступного дня по полудні половці під командою свого ватажка Коци (як його назвав Нікіта Хоніат) напали на табір і змусили загін лицарів стати з ними на герць. Але степовики не пішли на лицарів тараном, як ті, а, немов бджолиний рій, жалили з різних боків. Їхні укуси – певно – були вбивчі. Саме бджолиним роєм, за словами Нікіти Хоніата, оті самі “скіфи” трохи згодом біля Серресу знищили військо маркіза Боніфація Монферратського, предводителя IV хрестового походу. Не дивно, отже, що під Адріанополем лицарі не стрималися. Командувач загону граф Луї де Блуа наказав переслідувати зухвальців. Відчуваючи смак перемоги, він послав за основними силами на чолі з самим імператором. Той теж зірвався з місця у погоню. Жоффруа де Віллардуен, якому було доручено охороняти табір, з гіркою іронією згодом підбив підсумок: “Лихо! Як же погано вони виконали те, що ухвалили напередодні увечері. ”
Експерти з військової історії звернули увагу, що половці не відстрілювалися від переслідувачів. Це вказувало на те, що половці тримали лицарів на відстані списа і продовжували дражнити своїми випадами, не даючи лицарям схаменутися і зупинити погоню. У цьому й полягала не лише хитрість, а й воєнна майстерність половців. Це були універсальні вояки! Вони змусили супротивника гнати за собою аж два льє (з 8 кілометрів!) до засідки болгар і волохів.
У потрібному місці половці відірвалися від стомлених переслідувачів і засипали їх стрілами. Із засідок вихопилися болгари з волохами, оточуючи франків зусібіч. Половці далі з жахним кличем теж люто накинулися на переслідувачів зі списами та шаблями. Дехто з війська хрестоносців кинувся тікати. Бойовий стрій розпався, і військо не змогло ані стати в оборону, ані відступати. Переважаючі сили Калояна та половців били лицарських коней чи арканами стягали лицарів на землю. Наспілі болгари та волохи добивали їх на землі навіть косами, якщо довіряти Нікіті Хоніату. Так чи інакше далі справу вирішувала чисельна перевага, а не зброя та навички. Переможці лютували так, що вбили й папського легата П’єра Віфлеємського. Лише Болдуїна І полонили живцем і відвели Калоянові.
Надвечір сили Жоффруа де Віллардуена і дожа Венеції Енріко Дандоло, разом з уцілілими утікачами з поля битви оборонили табір. Половцям не було резону наражатися на зімкнуті лави отямленого супротивника. Але уночі хрестоносці благорозумно і спішно відступили у Константинополь, залишивши усе добро Калояну та його половецькому союзникові. Грабунок табору напевно врятував хрестоносців від погоні та повного знищення.
Ось так у світлі джерел та воєнних аналітиків виглядає битва під Адріанополем. Як видно, саме половці були головними творцями перемоги.
Трофеї Адріанополя в Україні
На сьогоднішній день з’явилися переконливі свідчення про причетність до Адріанопольської битви саме половців з території України. Вони стали неочікуваним результато студії одного половецього поховання, розкопаного ще 1981 р. біля села Заможного Токмацького району Запорізької області. Цей курган був один з багатьох розташованих на високому правому березі річки Чингул, притоки річки Молочної. Оті кургани розкопали і розрівняли, аби вони не заважали дощувальним системам. Одне з поховань виявилося не пограбованим, і в ньому знайшлося багато коштовних речей – зброї, предметів одягу, кінського спорядження, посуду. Речі з коштовних металів передали до Національного музею історичних коштовностей у Києві. Зброю і тканини возили по виставках. Але тривалий час походження предметів залишалося цілковитою таємницею, бо в Україні бракувало і досі бракує фахівців з історії мистецтва та степової цивілізації. Отож знахідка встигла обрости фантастичними здогадами.
Десять літ тому дослідженням пам’яток з цього кургану, умовно названого Чунгульським (насправді Чунгул ближче до тюркської оригінальної назви, що означає трясовину) зайнялася група експертів. Участь в ній американських істориків мистецтва зрушила справу, адже треба таки добре знати середньовічне мистецтво, аби встановити, що декілька предметів з поховання походили з північно-західної Європи орієнтовно зламу 12-13 ст. Йдеться про три лицарські пояси зі срібними золоченими деталями, чашу з кришкою та деталь вівтарного хреста.
Місце виробу цих речей вказувало на район, звідки походило чимало учасників IV хрестового походу. Час теж. Це правда, що у поході взяли участь також лицарі з Франції (згаданий Луї де Блуа), Північної Італії (той же Боніфацій Монферратський), Венеції (на чолі з самим дожем). А проте перший латинський імператор Болдуїн І був саме графом Фландрії та Ено (Hainaut), що на території сучасної Бельгії. Звісно, з ним був і великий почт лицарів та інших вояків, бо інакше він не став би імператором. Враховуючи, що в історії не збереглося свідчень про стосунки половців з північно-східною Європою на початку 13 ст., єдиним джерелом походження названих предметів залишаються тільки війни половців з хрестоносцями на Балканах під час IV хрестового походу. Тому сьогодні можна бути впевненим, що знайдені речі мусили бути трофеями тих баталій, а найперше з-під Адріанополя.
Власне, саме по собі оздоблення цих поясів, тим більше коштовність – це надто промовистий символ багатства та влади, що був доступний тільки лицарській еліті Європи. Потрапити від шляхетного воїна до рук половця, який тільки смішив своїми баранячими лахами ( “хлопчак” одне слово), така річ могла лише як трофей. А що таких поясів було аж три, то тим переконливіше в них бачити трофеї саме Адріанопольської битви, де полегли сотні лицарів.
Організація поховання здатна розповісти ще більше історій про ці трофеї. Допомагають розв’язати язика оцим німим свідкам також давні писемні пам’ятки тюркськими мовами, тому що в них відкривається духовний світ половців та їхніх степових сучасників.
Наприклад, можна пофантазувати, буцім оті три пояси небіжчик придбав від купців або дістав у винагороду за службу. Та цей половець займав надто високе положення, аби хизуватися службою. У нього на шиї був одягнений пояс, сплетений з електрового (срібно-золотого сплаву) дроту, що важив 320 г. Це – найдорожча річ із знайдених. А головне – пояс на шиї був знаком персональної покори богам потойбічного світу, що є добре відомою рисою поховального обряду в тюрків. Безсумнівно, саме цей електровий пояс і уособлював єство мерця. А така коштовна річ була символом степового володаря. Саме про срібні пояси в ролі владних регалій степовиків повідомляють писемні джерела. Як раз на зламі 13 ст. з’являються згадки і про золоті пояси. Зокрема, є покликання на золотий пояс Чингісхана – сучасника і напевно ворога половця з Чунгульського кургану. Власне, електровий пояс нашого половця показує, що оці згадки про срібні та золоті пояси були не метафорою для шкіряних поясів з коштовними оздобами, а мали реальний прототип. Подібно міг виглядати і золотий пояс Чингісхана! Отож, європейські пояси були не чим іншим, як трофеями якогось поважного половця, який дозволив собі узяти їх, скільки хотів.
Велика чаша з накривкою теж виразно підкреслювала високий чин небіжчика. І не лише своєю красою та вартістю. Справа в тому, що чаші для вина правили степовикам за ще один символ влади. І не випадково. Бо хмільним скріплювалися присяги і бенкети служили важливим інструментом степової політики. Велика чаша підкреслювала статус похованого як господаря бенкетів, якому складали присягу інші. Крім того, хмільне ввжалося привілеєм вищої благодаті – харизми (кут по-тюркськи). При похованні цю чашу ще й налили вином, настояним на степових травах. До поясу була підчеплена за ручку ще невеличка особиста чарка візантійської роботи. Отож велика чаша, без сумніву, призначалася для людних бенкетів, а не особистого вжитку. Це була регалія. Її трофейне походження додатково підкреслювало харизму власника в очах його близьких, які влаштували його погреб.
Деталь вівтарного хреста розповідає, може, найцікавішу історію, адже вона найточніше вказує на причетність небіжчика до розгрому хрестоносців під Адріанополем. Йдеться про оброблену квадратну брилку гірського кришталя. У ній вгадувалася серцевина вівтарного хреста, де перехрещувалися спиці з нанизаними самоцвітами та емальованими намистинами. Такі хрести щойно наприкінці 12 ст. війшли у моду в Західній Європі. З цим хрестом скоріше за все хрестоносці пішли у битву.
Серцевина хреста з багатьох причин була жаданим трофеєм для половця. Ця річ була підв’язана до шиї одного з шести коней, які туж знаходилися у похованні. І це багато що повідомляє про її значення в очах половецького світу.
На цьому місці степовики ще зі скіфських часів вивішували свої найцінніші бойові відзнаки. Вони не лише були предметом гордості, а й свідченням їхнього щастя, дарованого богами. Відтак вони могли служити й амулетом-оберегом. Для скіфів це були скальпи вбитих ворогів – годі шукати точнішого мірила щастя для воїна. Пізніше робилися і спеціальні прикраси, зокрема з металу (у вигляді тих же голів) та коштовного каменю. Кам’яні підвіски точно служили амулетами. Оці два значення – знаку щастя та оберегу – відбилися й у половецькому слові мончук (буквально “прив’язанка”) для означення такої кінської прикраси. Слово відоме з тогочасних писемних джерел. Пізніше в татар воно стало знайомим Україні бунчуком, означаючи бойовий стандарт з кінського хвоста (між іншим, на подобу до скальпу). А от у турків воно зберегло значення оберегу під назвою бонджук чи назар бонджук – тепер у вигляді синього ока зі скла (чим не камінь?) і неодмінним сувеніром з Туреччини.
Сульде – монгольский аналог бунчука
Nazar boncuk
З огляду на короткий екскурс у степові традиції тюнінгу транспортних засобів (що дожили донині), оця кришталева брилка, можна не сумніватись, демонструвала перемогу. Мало того, що це був справжній бойовий трофей, на ньому було видно перехресні отвори для спиць, що повторювали символ хреста, а отже і хрестоносців. Отже річ промовисто вказувала на переможених. Подібних хрестів відомо тільки два. Отже, ексклюзивність цієї речі відповідає тому, що серед хрестоносців знаходилися сам імператор та папський легат.
З іншого боку, така єдина у своєму роді деталь хреста могла дістатися тільки предводителю половців. Прикметно, що похованні не знайдено жодної іншої намистини. Виходить, половецький предводитель роздав їх своїм найближеним. Можна не сумніватися, що бажаючих дістати собі намистину від того хреста не бракувало, адже й без сакрального знаку в очах половця коштовний камінчик був жаданим амулетом. Та й предводителю не бракувало бажання поділитися своїм щастям із підлеглими. Від 11 ст. до нас дійшов цілий трактат про харизму (він так і називався тюркською Кутадгу Біліг), де прямо говорилося про те, що добрий правитель мусив ділитися своєю харизмою з підданними.
Словом, оці речі з Чунгульського кургану не лише кілька разів підказують, що вони є трофеями з-під Адріанополя, а й що їхній власник був не хто інший, як Коца, ватажок половців.
Великий князь половців
Само собою напрошується пошукати в історії, ким міг бути отой Коца, названий так грецьким істориком Нікітою Хоніатом. Це ім’я відповідало тюркському Коджа, що означає “великий, старший”. Напевно воно було титулом. Взагалі степовики ще зі скіфських часів не робили різниці між титулом та ім’ям, і подекуди ця традиція не зникла і понині (згадаймо Ататюрка, Туркменбаши…). Уживання половцями титулу “великий” або “великий князь” підтверджують і давньоруські літописи. Так в Іпатіївському літописі збереглися слова знаменитого Кончака про іншого знаменитого половця Боняка: “великий наш князь Боняк”. “Більший від інших Половців” – так було сказано про Юрія Кончаковича. До речі, половецькою “великий князь” повинно було б звучати як Коджа Бег (половці не мали ханів), в якому неважко побачити добре знайомі в Україні власні імена Кочубей, Кочубіїв. Тому свідчення давньоруського літопису виглядає надійним.
Власне, із згаданих двох половецьких великих князів Юрій Кончакович цілком правдоподібно міг бути учасником битви при Адріанополі. Власне, Лаврентіївський список Повісті Минулих Літ дає дуже переконливе свідчення перемоги Юрія Кончаковича. На зиму того самого 1205-1206 року великий князь Всеволод Велике Гніздо їздив родичатися до половецького великого князя, як до рівного. Не варто дивуватися, що сам поїхав – бо поспішав завести собі такого славного на весь світ свата! Від половця він привіз його доньку “Юргєвну Кончаковича”, щоби видати за свого сина Ярослава. Сам Кончакович на Русь не поїхав, бо напевно інших пропозицій породичатися в нього на той час не бракувало.
Через 18 років Юрій Кончакович знову на чолі половців, тепер в обороні проти монголів. У битві з монголами на р. Калці (сучасна назва Кальчик) 1223 р. половці з руськими військами зазнали поразки. Але, на відміну від нещасних руських князів, страчених монголами на святковому бенкеті, Юрій Кончакович не дістався монголам ні живий, ні мертвий. У китайській біографії монгольського командувача у тій битві Субудая докладно описано полон сина Юліги (себто Юрки, отже Юрія Кончаковича), але нічого не сказано про батька. На Русі казали, що він загинув на Калці. Можливо, однак, він помер через кілька років. Але так чи інакше, його поховали свої, половці. І численні свідчення, дарма що вони німі, вказують, що саме Чунгульський курган став його могилою.
Українська історія зі степом і без
У світлі цих відкриттів само собою напрошується задатися питанням, а що ж ця світова сенсація значить для історії України? Звісно, наврядчи варто поспішати з відповіддю, бо про уроки подій світового значення пишуть цілі книжки. Але два спостереження здаються тепер актуальними.
Перш за все, Адріанопольська битва продемонструвала Європі воєнну силу степової цивілізації. Монголи невдовзі продемонструють її знов у Польщі та Угорщині. А далі й турки-османці. Якщо зважити, що українці поширили свою національну територію на домівку половців та інших степовиків, важко уявити, скільки зусиль, талантів і жертв коштувала перемога у воєнному змаганні із степовою цивілізацією. Тому минуле степу так само належить українській історії, як степ – Українській державі.
Тільки опанування степу не могло відбутися без суворого вишколу українців, адже кочовики панували у цих степах тисячоліттями до початку колонізації та козаччини. Та з умінням жити і воювати українці перейняли й політичну культуру степовиків, з її архаїчними суспільними практиками та ідеалами. Адріанопольска перемога половців тим і цікава, що має тісну паралель з долею українців, які зайняли місце половців.
Нагадаю, що половці здобули славну перемогу, будучи найманцями. Степовики завжди пробавлялися найманством. Половці були знамениті воїни цілих 6 століть (8-14 ст.) і перемагали навіть монголів. Але вони не створили власної держави і не вберегли своєї батьківщини Дешт-і Кипчаку від монгольського загарбання. Тож і перемагали вони хіба як найманці чи навіть невільники. Все достоту як писалося на на одному давньому тюркському пам’ятнику з Монголії:
“Увесь тюркський чорний народ отак промовив: «Я ж був народом з державою (іль), де тепер моя держава? Кому я тепер здобуватиму державу?»”
Українці так само без власної держави розсували воєнними талантами кордони іншим – Речі Посполитої, Московії, при тому й далеко на Кавказі і за Уралом. Вони розорали зайняті степи, щоби годувати Європу під час промислової революції. Цим, власне, українці посунули кордон Європи на схід і зробили внесок у поступ європейської цивілізації. Але Українській державі, що виникла внаслідок несподіваного розпаду Совєтської імперії 1991 р., загрожує брак сучасного державного досвіду. Уявлення про демократичні традиції українців – це чисті фантазії, спричинені незнанням саме степового минулого. Отож Адріанопольський тріумф половців застерігає, що вміння воювати не рятує від зникнення з історії.
Фото кипчацьких артефактів: Науковий журнал «Археологія» (№ 4 / 2016)
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до –
e-mail – kirilostepanyan@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook – Львівський медієвістичний клуб
Львівський історичний клуб 